Іван Єфремов: Еллінський секрет

В уявленні сучасної науки, пам’ять гніздиться мовби в комірках, що створюються складними переплетіннями відростків нервових клітин мозку протягом індивідуального життя, життя однієї людини. Я додаю, що деякі з цих комірок, оскільки природа, що оточує нас, протягом сотень століть в основних своїх рисах залишається однаковою, однаково виникали у всіх людей з покоління в покоління і, нарешті, почали передаватися по спадковості. Ось ця несвідома чи підсвідома пам’ять поколінь складає спільну для всіх нас канву нашого мислення, незалежно від освіти і виховання. Дослідження в цьому напрямі дуже важкі, і я ще не маю жодного досвідом доведеного факту.

Однак я йду ще далі і припускаю, що в окремих випадках комбінації комірок пам’яті з особливих зв’язків нервових клітин можуть передаватися по спадковості, зберігаючи з життя минулих поколінь деякі шматочки із області вже свідомої пам’яті — пам’яті, що реалізовується свідомим мисленням.

Це факти, відомі, але зазвичай такі, що вважаються недостовірними, абсолютно точного опису людьми тих місць, у яких вони ніколи не були; сни, що відтворюють точну обстановку минулих подій, ніколи теж не бачених і не чуваних, і багато такого самого. Всі подібні явища віруючими містиками та іншими диваками сприймаються як доказ переселення душ, а вчені лише знизують плечима, за відомим прислів’ям про мавпу, котрій нема що сказати. Ймовірно, є люди з більш загостреною пам’яттю поколінь, і, також, навпаки, з повною її відсутністю.

Так от, любі мої, нещодавно, у важкі дні великої війни, я несподівано отримав нові докази дійсного існування пам’яті поколінь, та ще відразу з області свідомої пам’яті. Війна змусила мене відірватися від суто наукової роботи. Я не міг за своїм характером не прийняти безпосередньої участі в медичній роботі Радянської Армії і почав працювати відразу в декількох крупних шпиталях, де численні контузії, шоки, психози та інші травми мозку вимагали застосування всіх моїх пізнань.

Додому я потрапляв лише до ночі. У своїй квартирі на Сретенському бульварі я зазвичай просиджував години зо дві в кріслі перед письмовим столом, відпочиваючи і водночас роздумуючи про способи лікування особливо важких поранених. Іноді записував важливі факти або рився в літературі, полюючи за описами схожих клінічних випадків.

Таке проведення часу стало у мене звичкою. З друзями і товаришами-вченими я бачився рідко — пізні повернення додому не залишали зовсім часу, а телефонних розмов я дуже не люблю і користуюся цим приладом лише у виняткових випадках. Моє надзвичайне підійшло до мене цілком непомітно в такий звичайний тихий вечір. У тиші, що час від часу порушувалася звичним огидним брязкотом трамвая, струнко йшли одна за одною чіткі думки. Я думав про випадок втрати мови у одного старшого лейтенанта, контуженого міною. Коли щойно лише почав вимальовуватися майбутній висновок, задзвонив телефон. Я не чекав дзвінка; у тиші і зосередженості вечора він здався мені таким гучним, що я швидко зірвав слухавку, морщачись від досади. Вухо лікаря відзначило схвильовану напруженість голосу, що поцікавився, чи квартира це професора Файнціммера. Відтак відбувся наступний діалог.

— Ви професор Файнціммер?

— Я.

— Даруйте, будь ласка, за пізній дзвінок. Я телефонував п’ять разів удень, поки мені не сказали, що ви раніше одинадцятої не приходите.

— Нічого, я раніше першої не лягаю. Чим можу служити?

— Бачте, мене направив до вас професор Новгородцев. Він сказав, що ви єдиний, хто може мені допомогти. Він сказав ще, що я буду для вас цікавим об’єктом. Я й подумав…

— Гаразд, хто ви?

— Я лейтенант, поранений, нещодавно зі шпиталю, і мені потрібно…

— Вам потрібно побачитися зі мною. Завтра о другій годині в першому відділенні Другої хірургічної клініки спецшпиталю. А, ви знаєте адресу… Добре, запитаєте мене, і вас проведуть.

Голос, що соромливо бурмотів подяки, згас у слухавці. Ім’я мого друга-хірурга, що не раз знаходив дуже важливі для мене випадки захворювань, свідчило про цікавого хворого. Я постарався здогадатися, що це може бути, потім закурив і відновив перерваний хід роздумів.

Спецшпиталь займав чудове приміщення, і я часто користувався кабінетом головного хірурга для відповідальних консультацій. О другій годині я йшов широким коридором клініки, уздовж величезних вікон по м’якій доріжці, що чудово заглушала кроки. В кінці коридору біля останнього вікна стояв чоловік з рукою на перев’язі. Підійшовши ближче, я розгледів вродливе, змучене молоде обличчя. Військова гімнастерка з відбитками недавно знятих лейтенантських кубиків дуже пасувала до підтягнутої, стрункої, атлетичної постаті. Поранений поспішно підійшов до мене і сказав: