Іван Єфремов: Еллінський секрет

— Це дуже важливо — те, що ви сказали, але про це потім, а зараз мені потрібні приклади ваших думкообразів.

— Ось одне з особливо яскравих: берег спокійного моря в яскравому сонці. Топазові хвилі поволі набігають на зеленкуватий пісок, і верхівки їх майже досягають узлісся невеликого гайка темно-зелених дерев з густими й широкими кронами. Ліворуч низька прибережна рівнина, розширюючись, зникає в синюватій далечі, у якій туманно вимальовуються обриси безлічі невеликих будівель. Праворуч від гаю круто здіймається високий скелястий схил. На нього, звиваючись, піднімається дорога, і ця сама дорога відчувається за деревами гаю, позаду нього… — Лейтенант замовк і подивився на мене з колишнім винуватим виразом. — Бачите, це все, що я можу сказати вам, професоре.

— Чудово, чудово, але, по-перше, звідки ви знаєте, що це Еллада, а по-друге, чи не схожі видіння, подібні до щойно розказаного, на картини художників, що відтворюють Елладу та її уявне життя?

— Я не можу сказати, чому я знаю, що це Еллада, але я знаю це твердо. І жодне з цих видінь не є відображенням бачених мною картин на теми давньогрецького життя. А в деталях є і схоже, є й не схоже на спільні всім нам уявлення, що склалися за улюбленими художніми творами.

— Ну, сьогодні не варто більше стомлювати вас. Розкажіть ще якийсь інший думкообраз ваших галюцинацій, і досить.

— Знову кам’янистий високий схил, що пашіє спекою. По ньому піднімається вузька дорога, усипана гарячим білим порохом. Сліпуче світло в мерехтливому серпанку нагрітого повітря. Високо на ребрі схилу виділяються дерева, а за ними височіє біла будівля, охоплена поясом струнких колон, що мовби випросталися гордо над кручею урвища. І більше нічого.

Розповіді лейтенанта не дали мені жодної тріщини в стіні невідомого, за яку можна було б зачепитися думкою. Я розпрощався з моїм новим пацієнтом без відчуття упевненості в тому, що я справді зможу йому допомогти, і обіцяв днів через два, обдумавши повідомлене ним, зателефонувати йому.

Наступні два дні я був дуже зайнятий, і чи то внаслідок утоми мозку, чи то тому, що висновок ще не визрів, я не мав жодного судження про хворобу Леонтьєва. Проте призначений термін скінчився, і увечері я з відчуттям провини узявся за слухавку телефону. Леонтьєв був удома, і мені прикро було чути, яка надія прозирала в тоні його запитання. Я сказав, що не міг ще в купі інших справ як слід подумати, а тому зателефоную ще через декілька днів, і запитав, чи бачив він ще щось.

— Звичайно, дуже багато, професоре, — відповів Леонтьєв.

Я попросив передати тут-таки по телефону найбільш яскраве видіння. І ось що він розповів:

— Високо над морем знаходиться велика біла будівля, і здається, що портик її з шістьма високими колонами небезпечно висунутий уперед над урвищем. В боки від портика розбігаються білі колонади, напівприховані яскравою зеленню дерев. До портика ведуть широкі білі сходи, обрамлені парапетом з мармурових брил, припасованих з геометричною точністю. Верхній край парапету плавно закруглений, і під ним біжать чіткі барельєфи оголених постатей у русі. На кожному виступі широкий майданчик, обсаджений кипарисами, і на ньому статуї. Я не можу розгледіти ці статуї: очі ріже блиск сліпучого сонця на мармурових сходинках, різкі тіні дерев перетинають майданчик…

Закінчивши розмову, я відкинувся в кріслі, розмірковуючи, і довго думав над дивним випадком, що постав переді мною. Не треба передавати вам усіх моїх спроб вирішення завдання. Вони так само нецікаві, як і звичайний ланцюг фактів нашого повсякденного існування; нецікаві, поки не трапиться щось яскраве, що раптом змінить усе.

Яскраве і трапилося. Струм думок замкнувся миттєвим спалахом, у якому прийшло усвідомлення, що бачені художником у його маячних картинах уривки є шматочками одного цілого в його поступовому розвитку… А якщо це так, то… невже я зустрівся з прикладом пам’яті поколінь, що збереглася і виступила зі століть саме в цій людині? Весь захоплений своїм припущенням, я продовжував нанизувати відомі мені факти на нитку, що раптово з’явилася. Леонтьєв скаржився на болі у верхній частині потилиці, а саме там, за моїми уявленнями, в задніх областях великих півкуль, гніздяться найбільш давні зв’язки — комірки пам’яті. Очевидно, під впливом величезної душевної напруги з надр мозку почали проступати стародавні відбитки, приховані під усім багатством пам’яті його особистого життя. І його нав’язливе відчуття зусилля пригадати щось, без сумніву, було відгомоном підсвідомого ковзання думки по непроявлених відбитках пам’яті. Як у художника, зорова пам’ять у нього була надзвичайно сильно розвинена, отож, шматочки, що проявлялися, відображалися в мисленні у вигляді картин.