Сін’їті Хосі - Оповіданняі - Збірка

— Той самий Клей, зубожілий аристократ, що пошкодував три сотні. Я цього не подарую!

— Не заздрю йому!

— Не слід співчувати злу. Коли такому, як він, потрапляють до рук гроші, іншим їх уже не бачити. Вдячності від нього не діждешся. Але не гаймо часу! — поквапив мене Холмс.

Я відчував, наскільки переважає мій друг інших силою розуму й нетерпимістю до зла. Він зв’язався з поліцією й службовцями банку, і ось ми зачаїлися в підземному сховищі.

— Намагайтеся не шуміти. Гадаю, чекати вже недовго.

— Ви ніби все знаєте заздалегідь! — докинув управитель банку Мерівезер, помітно занепокоєний.

— А все у дедуктивному методі міркування!

Раптом підвальну темряву розітнув спалах. У стіні відвалився камінь, і з’явився чоловік.

— Це він! Іменем закону…

Чоловікові — а то був Клей — вистачило одного погляду, аби зрозуміти: його задум провалився.

— То ти мене обдурив!

— Стій, ані руш! — гримнув інспектор. Клей, втрачаючи залишки аристократичного лоску, аж завив:

— Підступна бестія!

І спрямував на Холмса пістолет. Та порух мого друга виявився на мить швидшим.

Клей отримав кулю разом зі словами Холмса: «Негідник лишається негідником до останнього подиху». І впав мертвий.

— Містере Холмс, вас не поранено? — Інспектор і Мерівезер кинулися до нього.

— Пусте! — Мій друг гордовито випнув груди. — Шерлока Холмса не так легко здолати!

Ми вислухали холмсові детальні пояснення. Клей нічого не міг заперечити, а інші цього й не прагнули.

— Що більше вас слухаю, то більше впевнююся, що той Клей — просто геній зла! –

Інспектор не на жарт розхвилювався. Він не мав і тіні сумніву: розгадати подібний злочин під силу лише Шерлокові Холмсу. За інспектором озвався і Мерівезер:

— Якщо хтось і геній, то це містер Холмс! Тільки завдяки вам наш банк чудом уникнув лиха. Не знаю, як і дякувати…

— Гадаю, трьохсот фунтів вистачить!

З легким серцем поверталися ми до холмсової контори.

— Який ви розумник, Холмсе! — похвалив я друга, простягаючи долоню. Помітивши мій порух, Холмс уклав у неї сто фунтів.

— От і все, Уотсоне. Вам лишилося тільки написати про це гарне оповідання.

— Згода. Але я, як і ви, ділова людина. Щоб описати все, як годиться, не завадили б іще сто фунтів. Адже доведеться стільки переробляти, та ще й у найголовнішому! А це виснажлива розумова праця.

— Що ж, нема ради! Тільки напишіть як слід!

— Можете не турбуватись!

Отак я заробив двісті фунтів лише за день.

Хіба ж міг я написати про Холмса погано! Адже ми з ним — випробувані друзі. Та й для мене, підданого її величності, було б непрощенним виносити на загальний розгляд сторінки літопису Британської імперії, яких слід соромитися: це могло б навіть похитнути підвалини панування над колоніями! Отож, перехилю чарку, й за перо!

Здається, й непогана назва є: «Спілка рудих»!

© 1992 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

Ранок. Як завжди, закукурікав електричний півень, і я розплющила очі. З вітальні чувся незнайомий голос. Я зазирнула крізь нещільно зачинені двері до вітальні: навпроти татка сидів якийсь молодик. Я нашорошила вуха.

— То як? Бажаєте відкрити і в нашому банку рахунок для хабарів?

Із слів гостя я зрозуміла, що то агент якогось банку. Татусь заперечливо похитав головою:

— Але ж я вже маю такий рахунок у банку, через який проводжу свої комерційні справи.

Та банківський службовець наполягав:

— Воно то так, проте насмілюся завважити, що такому фахівцеві з космічної торгівлі, як шановний пан, не завадив би ще один рахунок. Вам, певно, відомо, чим вигідні послуги нашого закладу: ми виконуємо всі операції якнайшвидше. Лише зателефонуєте, й гроші опиняться на вашому рахунку. Та й ми відразу інформуємо своїх клієнтів про надходження. І «Хабарний вісник» щодня розсилаємо!

— Його й інші банки надсилають! — незворушно хитнув головою татко.

— Та що там говорити! Ось погляньте, якщо ви тільки відкриєте рахунок… — На столику між татком і гостем затуркотіла портативна обчислювальна машинка. — Щось подібне…

— Ну-ну, подивимося, що з того вийде, — татусів голос пожвавішав.

Я відразу зрозуміла, що тепер розмова затягнеться. А сьогодні ж татко обіцяв повести мене в космоботанічний сад, та, певно, сподівання марні.

Я перевдяглася й вийшла до вітальні.

— Доброго ранку, тату! Здрастуйте, шановний пане!

І відразу перейшла до справи:

— Татусю, в тебе сьогодні вихідний. То, може, підемо до космоботанічного саду?