Сін’їті Хосі - Оповіданняі - Збірка

Світає. Я визираю у вікно. Внизу скелі, а по обидва боки — гай. Учора я там ішов. А далі тягнеться ліс.

Як же звідси вибратися? Ні через двері, ні через вікно. Стіни такі товсті й міцні, що без інструмента їх не пробити.

Тільки якщо хтось сюди прийде. Ці двері, напевно, просто відчиняються іззовні. Так було вчора.

Я дивлюся в вікно і чекаю. Може, побачу когось, хто буде проходити. Я зосереджуюся і починаю молитися. Аби хтось з’явився.

Так, у молитві простоявши до обіду, я когось помічаю у гаї праворуч. Кричу:

— Допоможіть!..

Людина виходить на галявину, зупиняється і дивиться вгору. І тут я припиняю кричати. Угору дивлюся наче я сам.

Я, внизу, повертаю праворуч у ліс, потім вертаюся і дивлюсь угору. Не подаючи голос, я звертаю на себе увагу рухами. Нарешті заходжу в ліс, що ліворуч. Що далі — і так зрозуміло.

Он воно як. Виходить, учора тут у вікні я бачив свій привид. Тоді я, що тут і я, що наближаюсь — хто з нас справжній? Внизу почувся брязкіт — розбилася пляшка…

Перекладено за виданням: Shiniti Hoshi. Goiraino ken. — Japan, w: st=«on» Tokyo: Shinkyoshya, 1980.

© Дмитро Москальов, переклад, 2007.

Тайфун скінчився, й небо знову затопила блакить. Проте село на околиці міста спіткало лихо: сільську капличку під горою зруйнував оповзень.

Про це селяни дізналися вранці, коли прийшли до каплиці. І стривожено загомоніли:

— Відколи ж вона тут стояла?

— Хто зна! Певно, споконвіку.

— Треба б її відновити.

— Який жах! Дощенту зруйнувало.

— Ніби вона була тут…

— Та ні, трохи далі!

Раптом один селянин вигукнув:

— Погляньте, якась яма!

Всі з’юрмилися навколо отвору в землі з метр завширшки, зазираючи вниз, Але нічого не побачили, бо всередині було темно.

— Певно, нора лисиці-чарівниці, — мовив хтось.

— Гей, вилазь-но! — загукав у яму якийсь молодик. Але звідти не почулося навіть луни. Тоді він узяв камінця й хотів укинути його до ями.

— Краще не треба, бо не минути лиха! — зупиняли його старші. Проте юнак кинув камінця в яму. Але й цього разу ні звуку.

Селяни нарубали кілків, повбивали їх довкола ями й зв’язали мотузкою: вийшла ніби огорожа. А тоді неквапом рушили до села.

— Що ж воно за диво таке?

— А де ж нову каплицю ставити? Невже на ямі!

Цілісінький день теревенили, та так ні до чого певного й не дійшли. А наступного дня машиною примчали репортери, до яких докотилася чутка про яму. Не забарились і вчені. А щойно прибули, то попростували до ями з виглядом, ніби для них таємниць не існує. Зібралися цікаві, з’явилися й стали витріщатися на яму якісь ділки.

Найближчий відділок поліції поставив вартових, щоб, крий боже, хтось не впав у неї.

Якийсь газетяр прив’язав до довгої мотузки важок і опустив у яму. Мотузка зникала в ній, поки й скінчилася. Та коли потягли вгору, мотузка не піддалася.

Репортерові кинулися допомагати кілька чоловік, та марно: мотузка обірвалася біля краю ями. А репортер, що вже обв’язався канатом і тримав напоготові фотоапарат, бачачи таке, мовчки став відв’язуватися.

Вчені зателефонували до інституту, щоб прислали потужний гучномовець: може, звуком визначать глибину. Та як не старалися, відлуння не було. Дослідники трохи збентежились, та відступити не могли, ще ба пак, усі на них дивилися. Тож установили гучномовця над самісінькою ямою, дали найбільшу гучність. Різної сили звуки довго розлягалися на кілометри довкола, але яма наче поглинала їх.

Тож здалися і вчені. Вимкнули гучномовця, ніби так мало й бути, й заявили:

— Яму треба засипати!

Атож, простіше знищити те, чого не розумієш.

Хотіли вже розходитись і цікаві, міркуючи про те, як ці мудрагелі засипатимуть яму.

Та один із ділків раптом проштовхнувся наперед і попросив:

— Віддайте цю яму мені. Я сам її засиплю.

На що сільський староста відказав:

— Хоч самотужки засипати яму нам і важкувато, проте й віддати не виходить.

Адже тут має стояти наша каплиця.

— За каплицю не турбуйтеся: я вам збудую нову, ще кращу. А на додачу й залу для зібрань.

Староста ще не відповів, як селяни загукали:

— Та невже? Але щоб ближче до села!

— Нехай забирає цю яму!

Тепер і староста не заперечував.

Покупець дотримав обіцянки. Невеличку, але з залою для зібрань, каплицю таки збудував. І біля самого села.

На час, коли надійшло свято врожаю, на будиночку біля ями, що його звела новостворена компанія по засипанню ями, вже красувалася вивіска з відповідною назвою.

Спільники комерсанта розгорнули в місті бурхливу діяльність, пропонуючи яму якої завгодно глибини. Адже вчені казали, що яма не менше п’яти тисяч метрів завглибшки. А для радіоактивних відходів кращої годі й шукати.