Сін’їті Хосі - Оповіданняі - Збірка

Вирізка з якоїсь допотопної газети, точніше, копія з неї. Досить блякла, чи не тому, що і її копіювали. Проте на фотографії все можна розрізнити.

Чоловік у сталевому шоломі натискає на спусковий гачок гвинтівки. На іншому плані вибухи снарядів вивергають землю. Бридка фотографія.

— Паскудство! Це ж знімок «ві»! — промимрив я. Далі навіть я не наважився вимовити. Бо цього слова жодна нормальна людина вголос не промовить.

Я передав своїм хлопцям по радіо:

— Цих доказів досить. Забирайте їх і вертайтесь!

Юнаків узяли в наручники. На ту метушню прибігла жінка, певно, їхня мати, і ну побиватися. Я не чув її слів, та й не було потреби, бо й так знав, що вона могла казати:

— Це якась помилка. Та що ці хлопчаки могли скоїти? Прошу, відпустіть їх! Вони більше ніколи… — І таке інше.

Мої хлопці відсторонили жінку й вивели заарештованих. Зрештою, хіба не вони скоїли злочин у присутності поліції! Ці юнаки виявили цікавість, ба навіть прихильність до війни. Докази їхнього злочину зафіксовано на відеострічці.

Все ясно. Ми мали право і навіть мусили на підставі таких доказів заарештувати й приставити до відділка будь-кого. Особливий загін поліції підлягав безпосередньо Найвищій Раді миру. Нас не торкалися зміни в політиці, ми не залежали від уряду. Можна сказати, нас підтримувало все людство.

Один із моїх хлопців попередив жінку, що голосила й благально простягала руки до юнаків:

— Якщо ви нам будете заважати, ми й вас заарештуємо, як ворога миру!

— Ох!..

Жінка потамувала зойк і вмовкла. Усвідомлення, що і вона один із членів людства, переважило в ній материнську любов.

Обох заарештованих привезли до відділка. Я звелів приставити їх до камери допитів у підвалі, а там дав скуштувати нагая.

— Де ви взяли фотографію з старої газети? Кажіть!

Та хлопчиська мовчали. Бо добре розуміли, що коли викажуть ту людину, то їй не минути лиха. На їхніх невинних обличчях читалася рішучість. Але я вирішив почати з ними по-доброму:

— Ваше бажання не виказувати ту людину цілком зрозуміле. Але ж поміркуйте, що важливіше: мир в усьому світі чи доля тієї людини? Ви маєте зробити вибір: розчавити паростки війни ще в зародку чи дати їм розростатись. То хто вам дав цю фотографію?..

Хлопчиська вперто мовчали.

— Ви, схоже, зараз скажете, що це вітер заніс її у вікно! Але не раджу так зі мною жартувати!

Я натиснув кнопку й змахнув нагаєм. Обличчя одного юнака перекосилося від удару струму. Я вдарив його не спересердя. Не відчував від цього втіхи, хоч і відрази не відчував. Просто такий мій службовий обов’язок. Священний обов’язок за дорученням усього людства!

— Краще кажіть! Якщо викладете все, матимете тільки років двадцять каторги чи підете до лікарів випробовувати нові ліки. А будете мовчати, то нарікайте на себе…

Та хлопчиська виявилися міцними горішками. Вони зціпили зуби, ніби збиралися мовчати до кінця. Але розтуляти таким роти — справа нашого особливого загону поліції. Засоби у нас для цього досконалі. Я звелів одному з підлеглих:

— Впорсни-но їм у руки наркотик!

Наркотик мав паралізувати бранцям руки, щоб не відбивалися, коли я візьмуся до них упритул.

— Спробуємо спочатку смердючий газ!

На допитуваних натягли маски й подали газ, смердючий до нестерпності. Ніби ото палили людське тіло чи розтирали отруйних комах. Від нього просто нутрощі вивертало. Один юнак не витримав, з очей його бризнули сльози.

— Годі, поки що газу вистачить. Спробуємо інше…

За моїм наказом маски зняли. Хлопчисько хрипко застогнав:

— Боже, що ви зі мною робите! І це через якусь одну фотографію…

Тут вже і мені терпець урвався. Що значить «одну»! Якщо можна одну, то можна й дві, й три, а тоді що — дозволити, щоб громадська думка збочила до війни?

Тоді думки про війну поширюватимуться, а це вдячний ґрунт для розв’язування війни. Бо коли є ґрунт, початок війни — це вже тільки питання часу. Єдина запорука миру — зробити так, щоб у греблі не було шпаринки навіть для мурашки! Навіть мене казять людці, що цього не розуміють. Тож і хльоснув кожного шмаркача разів по п’ять.

У нас налічується десять ступенів тортур. Та до останнього майже не доходить. Юнаки ж розв’язали язики вже на третьому ступені. Шмаркачі! Дізнавшися, звідки у них вирізка зі старої газети, я негайно надіслав туди своїх хлопців.

Я склав протокол і телетайпом передав його до Трибуналу миру. Вирок, запевне, винесуть за кілька днів. Але який саме, це вже нас не обходить.