Сін’їті Хосі - Оповіданняі - Збірка

Ми вийшли на площу, де до залізних стовпів було прикуто кількох людей. Перехожі раз по раз підходили до них, щоб молоснути котрогось нагаями, що лежали поряд.

У тих, біля стовпів, вже клаптями висів одяг, з тіл соталася кров. Проте з їхніх вуст не вихоплювалося й звуку. Ще б пак, адже їм впорснули наркотик і паралізували голосові зв’язки! Хоча й без цього вони навряд чи спромоглися б на слово.

На стовпах, що до них було прикуто злочинців, таблички коротко сповіщали: «Ворог людства».

Їх викрив і знешкодив наш особливий загін поліції. Коли їхню провину довели, їх прикували до цих стовпів. Звичайних злочинців так не карали. Адже навіть вони не позбавлені людських прав. Таких прикути до стовпа на площі, де їх міг шмагати будь-який перехожий, значило б зазіхнути на людську гідність.

Проте з ворогами людства інша справа. Скарати їх десь потай мало що дасть. Щоб послужити уроком, вони мали загинути на очах, від рук усього народу. І лише перед смертю їх забирали до підвалів особливого загону поліції. Не лікувати. А щоб покінчити з ними й ліквідувати трупи.

Я підійшов до одного стовпа й зняв з паска власний нагай. До стовпа було прикуто молоду жінку. Сріблястий нагай свиснув у повітрі й розітнув одяг. Показалася біла шкіра. Та вона недовго лишалася білою. Я хльоснув ще раз у те ж саме місце. У спецшколі ми добре відпрацювали удари нагаями. Нагай розітнув тіло, червоний рубець став братися кров’ю.

Годі збагнути, як ця красуня докотилася до такого. Може, лихий поплутав. А може, оступилася на хвильку. Та все одно прощення їй не було.

Жінка кинула на мене благальний погляд. З останніх сил вона благала пощадити її. Але ніяких жалощів. Добрий би я був начальник відділка, якби завагався такої хвилини. Це означало б зраду нашої справи. По-перше, звільняти злочинців я не мав права. А якби й мав, то все одно не вдавався б до нього…

Прикутий до сусіднього стовпа старий плюнув у мене. Хоч так він, позбавлений голосу, виказував мені своє презирство.

Але я спритно ухилився від плювка. Бо хіба можливо, щоб хтось забруднив мою білосніжну форму! Натреновані рефлекси не дали, щоб дійшло до такого.

Я натиснув кнопку на держаку нагая й хльоснув старого. Тепер удар супроводжувався й електричним розрядом. Старий, вже добряче ослаблий, аж сіпнувся. А мені раптом згадався шкільний дослід, коли до жаб’ячої лапки ми підводили електричний струм.

— Здається, цього вже завтра вранці можна доставляти до нашого підвалу.

— Слухаюсь!.. — жваво відгукнувся один з моїх хлопців.

Ми пішли з площі, а позаду все хльоскали нагаї: перехожі знічев’я шмагали злочинців.

Проте зойків не чулося. Ані пари з вуст вони вичавити не могли. Якби цим людцям ще й говорити, то вони б і перед смертю вигукували свої небезпечні гасла.

Ми повернулися у відділок, і мій заступник доповів:

— За вашої відсутності надійшов донос. Зараз ним займається черговий по доносах.

Завдяки доносам ми викривали чимало злочинців. Система доносів у особливий загін поліції була поставлена на широку ногу. Ми мали ще й власну мережу інформаторів. Дехто доносив на своїх друзів, аби мати винагороду. Та більшість допомагала щиросердно, з власної волі. Це ж бо задля загальнолюдського добра, заради миру в усьому світі.

Теркотання обчислювальної машини вщухло, і черговий по доносах доповів:

— На цих суб’єктів у нас вже назбиралося чимало записів та іншого матеріалу. Вони вкрай підозрілі!

— Он як! Група захвату, на виїзд! Чинитимуть опір, стріляти без попередження! Їдуть п’ятеро! Один нехай прихопить портативну телекамеру. Я звідси спостерігатиму й даватиму вказівки!

— Слухаюсь!..

П’ятеро моїх хлопців у цивільному помчали брати злочинців.

Я уважно спостерігав їхні дії за телеекраном на стіні. Мешкали злочинці на тридцять сьомому поверсі хмарочосу. Група захвату підійшла до потрібної квартири, один із моїх хлопців випалив замок тепловим випромінювачем і обережно відчинив двері. Наш загін поліції мав виняткове право заходити до приватного житла без ордеру на арешт.

— Ні з місця! Особлива поліція! Якщо ворухнетеся — стріляю! — вигукнув один з моїх хлопців.

У кімнаті було двоє юнаків років сімнадцяти. На слова «особлива поліція», обидва пополотніли й затремтіли. Здавалося, вони от-от кинуться до столу шматувати папери, та жоден не ворухнув бодай пальцем. Розуміли, що можуть накласти головами за це.

Мої хлопці підійшли до столу з паперами. Один із них націлив на них телекамеру, щоб я міг їх бачити. Так, наявний злочин в присутності поліції!