Сін’їті Хосі - Оповіданняі - Збірка

Таємна бібліотека мала димар. Щоправда, диму не було, бо все спалювали дощенту, крізь димар виходило лише гаряче повітря. У печі спалювали непотрібну стару літературу, вже перероблену.

У супроводі завідуючого я обійшов бібліотеку. У сховищі в підвалі книжок ще лишалася сила-силенна. Тхнуло пліснявою і старим мотлохом.

— А що це за книжки? — запитав я.

— Так звана художня література. Узгоджуємо її з історією. Простіше було б спалити все, але пробуємо дещо й зберегти. Та й вказівка згори була саме така. Не можна ж нищити одним махом культурну спадщину!

Книжки було розподілено на дві купи. Я показав на них:

— А яка між ними різниця?

— Отам книжки, що їх годі довести до пуття. Вони підуть у піч. В них і зазирнути страшно.

Мені гидко було торкатися тих книжок, тож я лише глянув на обкладинки: «На західному фронті без змін», «Живі і мертві», «Трицарство», «Розвіяні вітром».

— А «Віднесені вітром» нібито безневинна назва? — мовив я, та завідуючий тільки примружив очі й скрушно похитав головою. Певно, книжка була переповнена жахливими батальними сценами. Ось чого мені годі зрозуміти! Є ж іще людці, які не відчувають до війни відрази й ненависті, вона для них — щось піднесене й захоплююче.

Такі думки треба викорінювати. Культура, література, мистецтво… Що воно все порівняно з миром!

Я підняв книжку з однієї купи. Написав її Ціцерон, чи як там його. Розгорнув знічев’я, і в очі впало: «Я волію найганебніший мир від найсправедливішої війни».

Дехто і в давнину, виходить, міркував так само, як і ми зараз. Проте всі тоді тільки міркували, а нічого не робили. А яка користь від слів, не підкріплених ділом! Та і як мир може бути ганебним! Адже мир — єдина абсолютно справедлива річ.

Я кинув книжку до купи, що її мали спалити. І завжди я нервуюся в цьому підвалі! Так і здається, що тут товчуться у нескінченній битві шалені привиди минулого.

Найкраще б піти геть і заспокоїтись, та не так воно просто! На виході перевіряють вдесятеро ретельніше, ніж при вході. Навіть мене! Так, напевно, звідси старої газети не винесли.

Коли я, нарешті, видобувся з таємної бібліотеки, вже сутеніло.

Я попростував до відділка. В голові паморочилось, роїлися всілякі думки — чи не через ті кляті купи книг!

Я — працівник особливого загону поліції, тож іще в спецшколі дечого дізнався про справжнє минуле людства. Треба знати, звідки чигає небезпека!

Проте не все ще я збагнув. Мені й досі невтямки, як міркували в давнину. Схоже, люди гадали, що уникнути війни можна тільки шляхом роззброєння і заборони зброї. А розмірковувати про війну, вивчати її історію, виходить, можна доволі, бо це, мовляв, до війни не призведе. Гадали, певно, що досить повторювати по-папужачому «мир, мир» і він настане.

Ніяк цього не второпаю. Чому нікому не спало на думку викоренити саме поняття про війну раз і назавжди? А може, хтось і додумався, та вдіяти нічого не зміг? Яка різниця! Все від лінощів. Божевільні ледацюги!

Хіба можна жити у мирі, коли хтось розмірковує чи теревенить про війну? Це ж безглуздя! А якщо не безглуздя, то, виходить, тим людям війна подобалась. А це вже божевілля!

Хіба ні? Саме тому ці мерзотники розв’язали наприкінці двадцятого століття шалену світову війну. Яке жахіття, яке марнотратство, яке безглуздя! Слів немає!

А хто вцілів, потроху відбудовував те, що ми маємо зараз. І відразу вжили дійових заходів. Щоб наступні покоління й уявлення не мали про війну. Щоб будь-якою ціною не дозволити нікому порушити мир. Попри будь-які жертви…

Залунав сигнал мого кишенькового радіо: терміновий виклик з відділка.

— Що там у вас? — спитав я, і почув свого заступника:

— Тут інформатор приніс донос. Група вистежування перевірила — все сходиться. Скільки йому заплатити?

— Плати, скільки просить. А про що йдеться?

— У лісі на околиці міста дітлахи затіяли гру у «ві». Схоже, неабияк раді, бо гасають, галасують…

— Зрозуміло! Висилай п’ятірку наших. А тікатимуть, стріляти без попередження! Я їду теж.

Я несамохіть схопив нагай при боці й навхрест розітнув ним повітря. Малі шибеники! Якщо не приструнити їх, то де певність, що не виростуть нові александри, наполеони, гітлери. Якщо не знищили зло ще в зародку…

Нагай свиснув у повітрі. Мене переповнювали почуття обов’язку й власної сили. Вибити ворогів миру до ноги!

Війна — наче заразний мікроб чи вірус. Хтозна, чи вдасться винищити їх до останку. Тому й слід вчасно викривати й ліквідовувати, поки не поширилася ця пошесть. І невтомно! Бо якщо робити це абияк, хвороба розів’ється, і тоді буде пізно.