Сін’їті Хосі - Оповіданняі - Збірка

Місце моєї роботи — 89605 відділок особливого загону поліції. Я — його начальник. Разом із двадцятьма підлеглими відповідаю за свою дільницю.

На роботі я передусім зв’язався з центральним управлінням. Потім пішов до апаратної, де уздовж всієї стіни тягнуться ряди кнопок. Черговий натискав їх одну по одній і вмикав розташовані в різних місцях потайні мікрофони; вони давали змогу чути, про що там говорять.

Щойно я увійшов, черговий привітався:

— Добридень, шефе!..

— Продовжуй роботу!

Черговий натиснув кнопку; молодий жіночий голос запопадливо допитувався:

— То як, ти задоволений? Ну скажи, ти задоволений?..

Мабуть, мікрофон був у готельному номері. А чи й під лавкою десь у парку.

Черговий незворушно натиснув наступну кнопку. Жіночий голос зник, натомість якийсь чолов’яга хрипко проказав:

— Снодійних куль вдалося роздобути лише п’ять. З цим на серйозне діло не підеш…

— Чорт забирай! Слухай, а чи не взяти містечко розваг? Коли парк зачинять, заліземо і…

Черговий так само незворушно потягнувся до іншої кнопки.

В нашій апаратній чого тільки не почуєш! Часом якісь дурниці, часом щось цікаве, а іноді, як-от зараз, про грабіжницькі задуми. Випадало навіть чути про підкупи й замахи.

Однак таким дріб’язком нехай займається звичайна поліція. Наш особливий загін поліції в ці справи не втручається. Ми нікому не доповідаємо про них, просто не звертаємо уваги. Адже само по собі підслуховувати аморально. Навіть коли готується замах…

Часом поліція неспроможна знайти убивцю. А тим часом його знав і я, і мої хлопці. Траплялося й стикатися з ним віч-на-віч. Та брати його ми не могли. Жоден м’яз на обличчі в нас не мав ворухнутися. Цього нас теж навчали в спецшколі. У нас кожен має зберігати таємницю, як католицький священик таємницю сповіді. Але ж найнестерпніше для людини — тримати язика на припоні!

Серед моїх підлеглих були й такі, що дізнавалися в апаратній про зраду власних дружин. І мусили робити вигляд, ніби й не здогадуються про це. Певно, куди важче самому підслуховувати, ніж знати, що підслуховують тебе.

Але така вже наша робота. Вкрай важлива робота. Хтось повинен жертвувати собою заради загального добра. Тому кожен із нас мав спокійно виконувати свої обов’язки…

Черговий натиснув ще одну кнопку.

— Татусю!.. — почувся голос хлопчика років п’яти.

— Чого тобі?

— Давай пограємося! Хочу гратися у ві…

І в мене, і в чергового раптом напружилися обличчя. В апаратній наче війнуло холодом.

— Щоб я більше не чув від тебе цієї гидоти!.. — Голос батька був погрозливий.

Чоловік, хоч і не знав, що його підслуховують, проте, мабуть, напружився як і я.

— Де ти про це чув? — запитав він.

— Від хлопців, з якими грався.

— Щоб більше з ними не водився!

— Чому? Чому, татусю? — допитувався хлопчак.

— Нічого пояснювати! — прикрикнув батько. — Кажу не можна, значить, не можна! Щоб я цього більше не чув! А то я тобі ось…

Почувся звук ляпанців і відразу ж — лемент дитини. Здавалося, тому хльосту не буде кінця. Почувся голос і жінки, певно, матері хлопчика. Та коли дізналася від чоловіка, в чому річ, додала малюку ще й від себе.

— Візьми на замітку, — сказав я черговому. — Перевіряй час від часу, що казатиме цей хлопчак. Треба простежити за ним, чи щось зміниться. Може, він і виведе нас на тих надміру обізнаних дітлахів.

— Слухаюсь!

Черговий почав вибивати на перфокарті належні позначки. Я звернувся до чергового:

— Як гадаєш, а не варто трохи розширити апаратну?

— Атож. Спробуйте попросити керівництво, щоб збільшило групу підслуховування. Бо якщо людей побільшає вдвічі, то й показник викриття збільшиться вдвічі.

Я повернувся до свого кабінету. За мить зазирнув один із моїх хлопців:

— Шефе, час на обхід.

— Гаразд, збираюся. На час моєї відсутності залишаю заступника.

Узяв двох підлеглих у сірій формі і вийшов до міста.

Перехожі поглядали на нас. Декого трохи дивувала моя біла форма, але не більше. Не було ні ворожих, ні зляканих поглядів. Всі ж бо знали, що особливий загін поліції створено задля загального блага. А чим саме він займається — того не знав ніхто.

Від нас не сахалися, скажімо, ті, що знайшли щось і привласнили. Це — справа звичайної поліції. Проте деякі людці нас таки побоювались. Помітивши ще здалеку мою форму, вони мерщій забивалися в глухі закутки. Тож і тоді я не відчував неприязних поглядів.

А мої хлопці в цивільному засікали тих, хто так сахався від мене, і брали собі на замітку. От і ще одна перевага моєї білої форми.