Гарлан Еллісон - Покайся Арлекіне — скрикнув Цокотун

— Я повернуся десь о пів на одинадцяту, гаразд?

— Навіщо ти мені це говориш? — печально скривилася вона. — Навіщо? Ти же знаєш , що спізнишся! Ти знаєш це! Ти вічно спізнюєшся, то для чого розказувати мені всякі дурниці? — Вона зачинила двері.

А з протилежного боку Арлекін кивнув головою. « Вона права. Вона завжди права. Я спізнюся. Я завжди спізнююся. Для чого я їй розказую всякі дурниці? »

Він ще раз знизав плечима і пішов геть, аби знову в котрий раз спізнитися.

Він запустив у небо феєрверки, що повідомили: рівно о 18:00 я відвідаю 115-у щорічну конференцію Міжнародної медичної асоціації. Сподіваюся на вашу присутність.

Слова ці горіли в небі, і, авжеж, можновладці прибули, позасідавши в засідки на нього. Звісно, вони припускали, що він спізниться, але він об’явився на двадцять хвилин раніше, коли ті розставляли павутинні пастки на нього, і так задуднів у велетенський ріг, перепудив та налякав їх так, що їхні власні зволожені окружні тенета зімкнулися навколо них самих і підняли їх угору в капшуку, а вони в ньому вовтузилися і волали, борсаючись високо під стелею амфітеатру. Арлекін сміявся й сміявся і щиро вибачався. А врочистий синод лікарів ледве не лускав із реготу, приймаючи його перепросини з підкресленими поклонами та вкляканнями. І всі, хто вважав Арлекіна невиправним баламутом в блазенських штанях, пречудово повеселилися; тобто всі, крім представників влади з адміністрації Цокотуна, які непристойно висіли під стелею амфітеатру, геть наче якийсь припортовий вантаж.

(В іншій частині того самого міста, де продовжував свою «діяльність» Арлекін, цілковито безвідносно до того, про що йшлося вище, крім як того, щоби зілюструвати владу та ваговитість Цокотуна, один чоловік на ім’я Маршалл Делаганті отримав з адміністрації Цокотуна повідомлення про своє відключення. Повістку вручив його дружині убраний в сірий костюм міньйоз, на чиєму обличчі мерзенно красувалася традиційна маска зі «скорботним поглядом». Вона одразу зрозуміла, щó в повістці, навіть не розкриваючи конверт. Нині такі любовні послання всі впізнавали з першого погляду. Жінка затамувала подих і взяла повістку, ніби це проба з ботулізмом, благаючи, щоб тільки вона прийшла не їй. Нехай це Маршеві, думала вона, жорстоко, реалістично, або котромусь із дітей, тільки не мені, Боже милосердний, не мені. Відкривши конверт і побачивши, що це й справді Маршу, жінка відчула одночасне полегшення і переляк. Куля дісталася солдатові поруч. «Маршалле! — заверещала вона. — Маршалле! Ліквідація, Маршалле! Боже всемогутній, Маршалле, шо робити, шо робити, Маршалле, Господи Маршалле...» і тієї ночі у них удома рвали папір і чувся страх, і комином у небо здіймався сморід божевілля, і вони нічого, ну, нічогісінько не могли із цим поробити.

Проте Маршалл Делаганті спробував утекти. І рано-вранці наступного дня, коли настав час відключення, він був далеко в лісі за двісті миль від дому, а в адміністрації Цокотуна обнулили його кардіоплату, і Маршалл Делаганті поточився на бігу, його серце зупинилося, і кров не добігла до мозку, і він таки помер. А на секторній карті в адміністрації Магістра Хронометражу згас один вогник, оголошення множилося на факсі, й ім’я Жоржетти Делаганті з’явилося серед претендентів на грошову допомогу, поки вона знов не отримає змогу взяти повторний шлюб. Тут і нашій примітці кінець, і тому, що ми цим хотіли сказати. Тільки не смійтеся, бо саме це станеться із Арлекіном, якщо Цокотун вполює його справжнє ім’я. І це геть не смішно.)

Торговий рівень міста кишів покупцями в четверговому одязі. Жінки в канаркових хітонах і чоловіки у псевдотірольських нарядах [8] «…чоловіки у псевдотірольських нарядах…» — можливо, білих сорочках і шортах на підтяжках, черевиках та капелюхах і з пір’ям. Тірóль (Tirol, від назви однойменного замку в Трентіно) — історична область у західній частині Східних Альп. Нині розділена між однойменною австрійською землею зі столицею в Іннсбруку й італійською областю Трентіно-Альто-Адідже зі столицею в Тренто. , жовто-зеленої барви, шкіряних та дуже щільних, за винятком бахматих штанців.

Коли Арлекін з’явився на досі не добудованому даху нового Ефективного торговельного центру з дудою, приставленою до розбишакувато вишкірених вуст, усі стали тицяти на нього пальцями і витріщатися на нього, а він заходився сварити їх:

— Навіщо даєте командувати собою? Навіщо погоджуєтеся крутитися і метушитися, наче мурахи чи гробачки? Не кваптеся! Розслабтеся! Радійте сонцю, радійте вітру, най життя несе вас своїм ходом! Покиньте бути рабами часу, немає дурнішого способу померти, повільно, поступово... геть Цокотуна!