Марина Дяченко - Мігрант

Завмерши, Крокодил стежив за тим, що діялося далі.

З голови Тимор-Алка обсипалося, мов листя, все волосся. Облетіли вії. Голий проломлений череп, заюшений рожевою кров’ю, почав набувати колишньої форми.

Під пальцями Айри повернулася на місце надбрівна дуга. Заново склалися виткнуті кістки. Крокодил мало не закричав, але таки втримався: довге волосся Айри ще подовшало, відросло майже до пояса й за кілька секунд перетекло з чорного в біле.

Минула хвилина. Айра підвів голову; шкіра на його виду потемніла й зморщилась, мов лушпиння печеної картоплі. У западинах щік, на скронях, навколо очей проступила чорнота. Очі були дуже ясними — таких ясних очей в Айри Крокодил не бачив ніколи.

— Мені потрібен донор, — сказав Айра незвично високим голосом. — Тільки з твоєї згоди.

— Так, — пробурмотів Крокодил, не зовсім розуміючи, на що дає згоду.

— Давай руку.

Крокодил простягнув йому долоню. Айра схопив його за зап’ясток і стиснув так, що Крокодил засичав. Та біль моментально зник. Узагалі — всякий біль.

Він побачив себе деревом… ні, не деревом, а клубком судин, волокон і гілок із розлогим корінням. Опустившись на коліна, біля Тимор-Алкового тіла на піску, Крокодил побачив себе системою, величезною, складною, крихітною, мов зернятко манки, величезною, як усесвітній завод. По волокнах і судинах пульсували речовина й волога, рвалися зв’язки, вивільняючи енергію, рвалися найтонші ниточки; ніжні, мохнаті, схожі на ручних щурят, приходили п’явки й висмоктували життя, силу, кров.

Він утрачав життя щомиті. Він відчував, як укорочується тінь, як зменшуються руки й ноги, сліпнуть очі й зупиняється серце. Він розчинявся, як мило, танув свічкою, кинутою в багаття; сил опиратися майже не було — так владно його обкушували й гризли, висмоктуючи кістковий мозок.

Він перестав що-небудь відчувати. Потім прийшов до тями; він лежав на спині, над ним було небо, але сонце з’їхало кудись убік, мов лижна шапочка.

— Ще можеш віддати? — спитав хтось над вухом.

Крокодил не зміг навіть рота розтулити.

Минуло кілька хвилин, а може, й годин. Крокодил був щасливий віднайти спокій. Його припинили обгризати, його лишили спокійно лежати; це був захват, невідомий молодим і здоровим.

Потім йому в горло влили кілька ковтків води. Дві дуже гарячі долоні взяли його голову, наче м’яч, і Крокодил побачив себе надувною кулькою. Він побачив себе водночас і ззовні та зсередини; внутрішня поверхня його була розписана складними візерунками. Підіймаючись дедалі вище над умовною лінією обрію, він із подивом і величезним інтересом розглядав ці візерунки, де-не-де дуже чіткі, де-не-де — тільки позначені; він бачив ділянки, де візерунки змазались, або були стерті, або недбало помальовані, ніби дошкільнятко малювало на шпалерах. Він навчився розрізняти світло й тіні, та піднявся, здається, у стратосферу — але тут раптом зробилося темно, і Крокодил цілу секунду мав бридке відчуття запаморочення, падіння в темряву. Потім у нього на зубах захрущав пісок.

Сонце стояло все ще високо, тільки трохи зсунулось, просіло за південь. Крокодил заледве сів; Тимор-Алк лежав на піску, все ще темному від підсохлої крові, і дихав, мов уві сні. Айри ніде не було видно.

Крокодил торкнувся обличчя: на місці щетини виявилась повноцінна борода. Провів долонею по грудях; від учорашніх порізів лишилися шрами. Він устав, зачекав, доки перестане паморочитися в голові; він був дуже слабким — і незрозуміло чому активним. Бачив кожну піщинку окремо, кожну дрібну тінь, і розмаїття відтінків і фактур тішило його, як доторк шершавого рушника тішить утомленого й змерзлого плавця.

Тимор-Алк лежав на спині. На його гладенькому черепі проступала зеленава щіточка швидко відрослого волосся, над верхньою губою зеленіли тонкі підліткові вуса. На шиї билася жилка. Хлопчик спав.

Крокодил озирнувся. До лісу тяглося кілька низок слідів: Крокодил упізнав свої. Потім знайшов сліди Айри й повільно, обережно пішов, боячись наступати на них, поряд.

Сліди обірвалися, заглибившись у ліс, і Крокодил розгубився. Потім побачив віддалік, у густому лісі, тьмяні плями серед зелені, почув шурхіт — і, стиснувши зуби, рушив уперед.

Трава захрустіла під босими ступнями. Висохлі кущі були схожі на мертві корали. З дерев важко падало листя, зів’яле, в’ялене, висушене. Одне мертве дерево, два, три…

Потім Крокодил побачив Айру. Той стояв, обхопивши стовбур, у самому центрі лісового лиха. Дерево стогнало в його обіймах, розлучаючись з життям.