Марина Дяченко - Мігрант

— Ти певен, що це можна їсти?

— Так. Це корисно, — хлопчина ретельно, мов кіт, вилизав долоню.

Крокодил опустився поряд, на м’який, теплий, вологий мох:

— Як ти… почуваєшся?

— Чудово.

— Ти не здатен до цієї… локації? Ти що, йшов, як пам’ятав? Стрибав із каменя на камінь?

Тимор-Алк підчепив указівним пальцем велику краплю смоли, зачерпнув, потягнув на себе, дожидаючи, доки стоншає та порветься липка ниточка:

— Він усе бачить…

— Ти чув, що він тобі кричав?

Обличчя Тимор-Алка стало жорстким:

— Ні.

— Чув, — сказав Крокодил.

— Ні, — повторив хлопчина з притиском. — І ти не чув. Це порушення службової інструкції. Він зламав посадові…

Крокодил труснув головою. Слова стали на свої місця: «він порушив свій обов’язок», так зрозуміліше. І правильніше з точки зору його нової рідної мови.

— Та ти ж розбився… на смерть.

Крокодил сказав — і прикусив язика.

— Я живий, — Тимор-Алк облизнув блискучі губи й знову потягнувся за смолою.

Крокодил пригадав тіло на піску, в центрі кривавого полум’я, з розчахнутим черепом. За комір ніби насипали снігу.

— Чому ти… навіщо ти мені допоміг у печері? Навіщо вів мене, збирав для мене жетони?

Тимор-Алк пожадливо вилизував палець, освітлюючи смолою лице, зуби й навіть горло.

— Спасибі, — сказав Крокодил.

— Вибач, — промовив хлопчина. — Вони тебе різали… не зозла. Просто вони… майже не відчувають болю. Для них це так… пусте.

Крокодил пригадав розмову Айри з сивою жінкою: «Ти відправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу?!» Він в останній момент стримався й не запитав, що таке «нуль чотири» щодо больового порога. Утримав слова буквально на кінчику язика.

— Та мені й не було дуже боляче, — сказав, відважно брешучи. — Просто кривдно. Та й…

Він хотів сказати, що після того, що сталося з Тимор-Алком, згадувати нічну різанину в гамаку навіть якось ніяково. І тут же знову здригнувся: «А як цей парубок, із його больовим порогом, пережив свою смерть?!»

Тимор-Алк їв. Розпитувати його, як воно бути мертвим, Крокодил не став.

— Хто такий Айра? — спитав він, подумавши.

— Він, — Тимор-Алк глибоко зітхнув, — він… Знаєш, я не хочу про нього говорити.

Та, менша, ящірка згорнула язик трубочкою — і раптом зникла. Друга переступила лапами на стовбурі й продовжувала їсти.

— Як вони називаються? — неуважно спитав Крокодил.

— Гамаші.

— Я про цих… тварин.

— Ну так, вони звуться гамаші… А що?

Здається, після пригоди на березі нова рідна мова в голові Крокодила почала хибити. Здається, що дивного, якщо лісові ящірки, схожі на сетерів, звуться гамашами…

— Завтра рано вставати, — сказав Тимор-Алк і начисто вилизав долоню. — Я піду.

— Ти сподіваєшся пройти… над цим водоспадом?

— Тепер? Напевно пройду. Я там усі камені пам’ятаю.

— На добраніч, — сказав Крокодил.

Хлопчисько пішов. Другий гамаш умостився на стовбурі зручніше, даючи зрозуміти, що насититься не скоро. Після секундного вагання Крокодил витяг із піхов тесак, узяв на кінчик трохи смоли й скуштував.

Це було схоже на коньяк із цукровим сиропом. Крокодил тримав смолу в роті, доки вона не розтанула, потім висунув язика якомога далі й скосив очі; так, кінчик язика світився. Крокодил сплюнув — у траву полетів плювок світної слини.

Йому раптом стало затишно в компанії смолоточивого дерева й незворушного ласуна-гамаша. Мабуть, уперше йому було так затишно на Раа. Він сів, схрестивши ноги, й подивився вгору, де крізь густе плетиво гілок де-не-де проривалися, проблискували небесні вогні.

«А це — вогні, що сяють над нашими головами»…

Він знову на якусь мить побачив себе повітряною кулею, розписаною зсередини. «Та знай, побачивши тебе, хочуть вони вен візерунок знищить і вгамувати кров бурхливу…»

«У Лорки сказано — «вен голубизну знищить». Голубизна, а не візерунок. Якою мовою я думаю?»

Він квапливо спробував зримувати «любов» і «кров», і знову нічого не вийшло. Тоді, сам не розуміючи навіщо, він витягнув із піхов грубий і гострий тесак. Вістря, з якого Крокодил куштував смолу, світилося.

Він приклав вістря тесака до руки, у тому місці, де рожевів давнішній поріз, і провів нову лінію. Виступила кров; у зеленому світлі вона здавалась медовою.

Крокодил прислухався. В голові дзвеніли далекі дзвоники, їхній дзвін складався в акорд. Дисонанс — візерунок розпався; Крокодил втягнув повітря, раптом відчувши гармонію запахів.

Кожна травинка, кожний волосок моху, кожний струмінь повітря, теплий чи прохолодний, творили новий малюнок на внутрішній поверхні його голови.