Марина Дяченко - Мігрант

Айра обернувся.

Він був майже звичайний на вигляд. Зникла моторошна чорнота, пішли зморшки, обличчя більше не нагадувало варений череп. Довге волосся було нерівно, ножем, укорочене і майже повернуло чорний колір. Очі, зазвичай мутнуваті, дивилися поверх Крокодила.

— Іди до табору, — сказав Айра, дуже чітко вимовляючи слова. — І мовчи.

— Отже, за підсумками цього дня… Дехто не пройшов випробування й вирушає додому просто сьогодні.

Увечері біля вогнища Айра мав вигляд звичайний. Настільки звичайний, що хлопчаки, поглинуті своїми проблемами, нічого — або майже нічого — не завважили. Тільки Крокодил бачив, що Айра незвично повільний, що він говорить із невеличкими затримками перед кожним словом і що в горлі його частіше, ніж звичайно, з’являється хрипкість.

Тимор-Алк повернувся поночі й ні з ким не розмовляв, взагалі ні з ким. Пішов до хижі і пролежав у гамаку, не підіймаючись, до самої вечері.

Крокодил поділився з ним печеним грибом. Хлопчисько, повернувшись із того світу, прийняв частунок після секундного вагання. Подякував кивком.

Сам Крокодил почувався дивно. То світ навколо здавався звичайним — наскільки можуть бути звичайними джунглі на чужій планеті. А то раптом тіло наповнялося гарячою легкістю, мов дирижабль, і Крокодил починав бачити — невиразно — візерунки й плетиво на внутрішній поверхні своєї голови.

Це не було неприємно. Радше незвично. Крокодил терпів.

Айра прийшов, коли зовсім стемніло. Тепер він стояв, відкинувши голову, і переводив погляд з одного напруженого обличчя на інше.

Майже всі знали, що залишаються. Майже всі вдало подолали камінну доріжку над водоспадом. Крім…

— Бінор-Дане, на тебе чекає човен у бухті.

У натовпі пробіг шелест. Багато хто покосився на Крокодила. Той не здригнувся: за цей день він пережив стільки, що оцінка хлопчаків не становила для нього інтересу.

— Я не розплющував очей, — сказав Бінор-Дан, не рухаючись. Підлітки, сидячи навколо вогнища, переглянулись.

— Вони самі розплющилися, тому що ти не пан сам собі, — Айра кивнув.

— Ви не бачили мого обличчя, — уперто сказав Бінор-Дан. — Ви не можете знати, що я розплющував очі.

Хлопчаки перезирнулися майже боязко. Бінор-Дан у своєму відчаї переступав межі дозволеного.

— У мене є покази камери, закріпленої на тім березі, — м’яко сказав Айра. — Це якщо ти мені не віриш.

Бінор-Дан понурився.

— Я спостерігав, як ви всі рухаєтесь, — Айра заговорив голосніше, і хрипкість у голосі стала виразнішою. — Відрізнити прохід людини, що йде за звуковою локацією, від проходу видющого — елементарно, діти, і ви можете цього навчитися… До речі, дехто з вас геть не здатен бачити шкірою й ішов наосліп, як пам’ятав, інтуїтивно… — Він зробив паузу. — Локацію складають не для того, аби продемонструвати відчуття об’ємного звуку. Локацію складають, щоб не розплющити очі. Щоб не дозволити їм розкліпатися.

Він замовк і важко зітхнув. Поглянув на небо; пауза затягувалася.

Бінор-Дан підвівся й пішов у темряву.

— Ще двоє не склали сьогодні локацію, але я не можу сказати, що вони провалили випробування, — знову заговорив Айра, і тепер було зрозуміло, що він говорить над силу. — Андрію й Тимор-Алку, завтра вдосвіта ми повторимо… нашу спробу.

— Зажди! Айро! Зажди!

Крокодил зупинився, важко дихаючи. Після світла вогнища очі неохоче звикали до сутіні. За спиною, стишивши голоси, розмовляли хлопці — здається, всі разом, усім кортіло виговоритися, ніхто не слухав іншого. Айра пішов, не ховаючись, не озираючись, Крокодил секунду постояв — і побіг слідом, але не наздогнав: інструктор розчинився в ночі, ніби цукор у каві.

— Айро? Треба поговорити!

Ніжно потріскували нічні голоси. Літаючі світляки, блідо-зе-лені й блідо-блакитні, накидали спіралі всередині спіралей, і великі кола входили в маленькі.

— Айро, — сказав Крокодил уже без надії.

І побачив проблиск світла попереду, за стовбурами.

Старе дерево стікало світною смолою, і дві істоти, схожі водночас на сетерів і ящірок, хлебтали смолу довгими язиками. Зеленуваті тіні лягали на ближні стовбури, сплетені ліани, замкнені на ніч квіти. Ящірки трапезували, припавши до стовбура — вниз головою, хвостами догори. Поряд, стоячи на колінах, нарівні з ящірками трапезував Тимор-Алк: пальці його були перемащені світлом.

Крокодил зупинився.

— Скуштуй, — сказав Тимор-Алк.

Крокодилів шлунок був набитий простою дикунською їжею, що час від часу просилася назад. Він судомно проковтнув слину; смола, що мінилася зеленим неоновим світлом, не була апетитною на вигляд.