Марина Дяченко - Мігрант

Нарешті, на камінному карнизі лишилися Тимор-Алк, Айра та Крокодил. Хлопчисько підвівся, розминаючи кисті; Айра, ніби ненароком, заступив йому дорогу.

— Ти скільки жетонів зібрав у печері?

Тимор-Алк показав вісім пальців.

— Шістнадцять, — сказав Айра. — І я не маю за зле. Зараховано.

Тимор-Алк не повів бровою.

— З нічним зором у тебе все чудово, — промовив Айра. — Напевно, краще, ніж у мене. Та з локацією все складніше. Розраховуй свої сили.

— Я пройду!

Хлопчисько говорив, перекрикуючи водоспад. Щось в обличчі Айри здалося Крокодилові неприродним:

— Тебе зустрінуть удома, навіть якщо ти не пройдеш…

— Я пройду!

— Іди, — по паузі погодився Айра.

І відступив.

Тимор-Алк зажмурився — й раптом затупцяв на краю, наче змерзлий воротар, посуваючись то праворуч, а то ліворуч, то до самої води, а то на крок від неї. Потім стрибнув — і потрапив точно на центр опори; наступний камінь був гострим і слизьким, але стояв від першого не дуже далеко. Стрибок, ще стрибок — Тимор-Алк не балансував, не вичікував, він просто йшов, наче посуху, ніби й не заплющував очей…

Крокодил озирнувся на Айру — й умлів. Раніше він ніколи не бачив такого виразу на виду в Айри; інструктор стояв, замружившись, так щільно стиснувши губи, що вони зовсім зникли з обличчя, і на щоках у нього ходили жовна.

Крокодил знову подивився на зеленоволосого. Той дістався до середини, до найскладнішої ділянки, і на секунду все-таки затримався — зупинився, притиснув до боків зігнуті лікті, нахилив уперед голову, як боксер.

— Розплющ очі! — раптом гаркнув Айра, і голос його перелетів з берега на берег.

Хлопчисько не ворухнувся. Крокодил не бачив його обличчя й не знав, послухався той чи ні.

— Розплющ очі! Негайно! Це наказ!

Тимор-Алк стрибнув і промахнувся.

Лише на кілька сантиметрів мимо каменя, але цього було досить. Секунда — хлопчина пішов у воду. Над потоком з’явилось його обличчя, рука вхопилася за слизький камінь — і зникла. Потік зривався вниз ножем гільйотини, біла людська фігура на мить стала частиною цього ножа — і впала вниз, у гуркіт, у казан, повний бурхливої води.

У ту ж таки секунду Айра стрибнув — і теж зник у піні, в гуркоті води внизу.

Крокодил кинувся бігти вздовж берега. Стрибнути звідси означало для нього розчерепити голову об камінь. Може, Айра й випливе… Хоча тоді він супермен, надлюдина… Та хлопчина, зеленоволосий парубок, якому й шістнадцяти, мабуть, нема!

Що, Тимор-Алк нарешті пройшов свою Пробу?!

Дорога йшла вниз, і Крокодил біг, не звертаючи уваги на кров, що знову сочилася з порізів на животі. Йому здавалося, він бачить у піні мелькання людського тіла… Айра? Ні, зелена маківка… І рожева піна навкруги. Рожева.

Крокодил почав задихатися. Там, унизу, ще один водоспад. Вода несе Тимор-Алка швидше. «Усе, що я можу, витягти тіло з води раніше, ніж воно впаде ще раз… Та якщо хлопчина вже мертвий — я можу не поспішати».

Він притиснув долоню до боку, гамуючи дрож. Я тренований чоловік, я багато бігав останніми днями… Але такого темпу мені довго не витримати. Та дорога йде вниз…

У воді знову мелькнула людина. Чорне волосся метнулося в потоці. Крокодил побачив, як Айра втримує безвільне тіло підлітка, як спирається на каміння, як потік зриває його разом із камінням і несе далі.

Він біг, хрипучи й задихаючись. Гуркіт наступного водоспаду поближчав, але береги спустилися до води; «Ще трохи, — подумав Крокодил, — і можна буде щось кинути йому. Ох, була б мотузка… Линва…»

Піна навколо зеленоволосого лишилася рожевою. Крокодилові страшно було уявити, скільки крові в хлопчику — напоїти цілу ріку! «Якась погана юха в тебе в жилах, хлопче…»

Камінний карниз ішов тепер майже нарівні з водою. Довгий корінь якогось дерева пробився крізь камінь і простягнувся над потоком, ловлячи бризки. Айра, однією рукою втримуючи хлопчину, примудрився вхопитися за цей корінь. Крокодил підскочив, кинувся до води, простягаючи руку; вода змела його, збила з ніг, протягла декілька метрів, він дивом зміг вибратися на берег. Корінь уже бився над водою, пустий, наполовину обірваний, марний.

Він добіг до водоспаду саме враз, аби вчасно побачити два тіла, що повільно перекидалися через бортик — донизу. Стежина в цьому місці ввірвалася: стояли купами скелі, спадали вниз уступи, якими легше підійматись, ніж спускатися. Крокодил ліз, обриваючись, дивом знаходячи опору, кленучи все на світі й себе: куди спішити? «Куди тепер поспішати? Тіла спливуть у бухті, а віднесе їх у море чи приб’є до берега, залежить від місцевих течій…»