Марина Дяченко - Мігрант

Його рука наштовхнулась на руку людини. Він не закричав тільки тому, що похлинувся. Поряд, геть непорушно, стояв ще хтось: руку не відтрутили. Вона була холодною й жорсткою, й невеликою: підліток.

Крокодил промовчав, хоча дурне питання: «Це хто?» крутилося вже на кінчику язика. Йому в долоню ковзнула кругла прохолодна пластинка, схожа на медаль.

Чужа рука зникла. У цілковитій тиші минуло кілька секунд, потім праворуч — і вгорі — хтось глибоко зітхнув.

Стискаючи в кулаці жетон, Крокодил пішов на зітхання і вмить спіткнувся об уступ, перший у низці багатьох уступів, що вели вгору. Вибиратися, затиснувши в кулаці пластинку, виявилося незручно. Крокодил понюхав жетон, відчув запах металу й сунув здобич за щоку.

Попереду знову глибоко зітхнули, буцімто хтось був у великому смутку й незадоволений життям.

Що це — нова пастка? Нове знущання? Не маючи змоги вибирати, Крокодил знову пішов на звук. Дорога не була прямою — коридори петляли, як нори в термітнику, як порожнини в дріжджовому тісті. Крокодила знову піймано за руку, витягнуту вперед, і вкладено в долоню жетон.

Ніхто не вимовив ні слова. Тиша, глибоке зітхання попереду… трохи ліворуч. Не намагаючись нічого роздивитися, а сподіваючись тільки на доторк і слух, Крокодил пробирався вперед; десь капала вода. Повітря стало прохолоднішим. Кілька крижаних крапель упало на плечі та голову. Підлога під ногами стала вологою й слизькою.

Крокодил вирішив, що минуло вже зовсім немало часу. Його супутник то зникав на кілька хвилин — тоді Крокодил починав кружляти, шукаючи виходу, й щоразу усвідомлював, що замурований у камінні; то з’являвся, глибоко дихав, підкликаючи Крокодила, іноді підносив його руку до розщелини, за якою був вихід, іноді терпляче вичікував, доки Крокодил навпомацки знайде дорогу. Щоки в Крокодила роздулись: його добрий геній подарував йому вже шість жетонів, лишалось два до повного заліку, і Крокодил був внутрішньо готовий до того, що, подарувавши сьомий, його супутник розчиниться в темряві, залишивши безпорадного мігранта бродити під землею й даремно шукати виходу…

Отримавши сьомий жетон, Крокодил переміг спокусу схопити супутника за руку й не відпускати. Хлопчисько був озброєний, а змагатися сліпому з видющим — сумнівне задоволення. До того ж навколо можуть ховатися його товариші, і то багатенько; Крокодил сунув жетон за щоку, готову вже тріснути.

Хлопчисько знову зник у темряві. Зоріючи, Крокодил починав витріщатись, як жабка, вивалював очі з орбіт, але однаково нічого не бачив. Розширюй зіниці, не розширюй — тут не було світла, навіть якогось розсіяного. Сліпота лякала. З заплющеними очима комфортніше.

Попереду й праворуч хтось глибоко зітхнув.

Крокодил, збадьорившись, пішов на звук, спустився пологим схилом і стукнувся лобом об навислу стелю. Його взяли за руку — за зап’ясток — і сильно потягли вниз; схований у розколині, тут виявився ще один низький лаз, схожий на пацючу нору.

Крокодил обмацав його краї — стерті, певно, плечима й боками багатьох здобувачів, що вже пройшли це випробування. У підказці не було потреби; цієї миті холодна хлопчача рука сунула йому в долоню останній, восьмий жетон.

Оце так-так.

Крокодилові щоки набули симетрично-роздутого вигляду. Зажмурившись, щосили гамуючи клаустрофобію, він у цілковитій темряві протиснувся в геть чорний лаз; жетони скреготіли за щоками, терлись, як жорна, і звідкись долинало рівне гудіння, ніби працювала величезна машина. Лаз усе стискався, доки й зовсім не став непрохідним. Крокодил застряг у камінні й, звиваючись, зрозумів усе: хлопчаки загнали його в камінну трубу, звужений підземний ріг, а жетони були приманкою. Він не зможе повернути назад; його поховано під товщею скель, причому Айра, можливо, завважить його відсутність тільки пізно ввечері…

І, коли Крокодил був ладен обмочитися, нажаханий наче звір, — на нього війнуло повітря, і випростана рука намацала пустий простір. Забувши про порізи, він рвонувся вперед: захисна кірка з лікарської рослини репнула на грудях і на животі, але Крокодил не відчув болю. Він вирвався, вирвався на волю — можна було дихати на повні груди, розвести в сторони руки, солодко випростатися…

А ще за якусь мить він зрозумів, що бачить світло.

Він вибрався з печери, здається, останнім. Вихід вів до ущелини; тут було сіро й невидно, але хлопчаки однаково мружилися від болю, і Крокодил теж затуляв обличчя рукою.