Кір Буличов - Оповідання

Що ви кажете? Так, звичайно, мені належало тоді, в електричці, стати на бік Марини. Але я дуже втомилася того дня: ми багато ходили лісом, грибів було мало, у Михайла зіпсувався настрій, і, коли я побачила, що йому кортить отримати цю іграшку, я вирішила, нехай вже балується, може, вона стане йому в пригоді для розвитку конструкторської думки. Йому іноді досить невеликого поштовху, щоб його фантазія почала працювати, адже врешті решт це йде на користь усім людям. А у Марини ця прикраса стояла б на буфеті без жодної користі.

Марина мене послухалася, вона чудова, розумна і добра дівчина, і, хоч їй дуже не хотілося розлучатися із залізякою, вона її віддала Михайлові.

Удома Михайло весь вечір креслив щось на аркуші паперу, казав, що його приголомшує казкова асиметрія цієї залізяки, він її з усіх боків оглянув і зміряв, сказав, що кудись понесе, проте я відносилася до цього скептично, тому що Михайло не раз уже так спалахував і відтак остигав. Ось і до залізяки він остиг днів через два. Вона валялася у нас на столі, і я сказала Михайлові: «Давай повернемо її Марині. Марина мене вже питала». Він, зрозуміло, скипів, і тоді я перестала сперечатися, а вранці тихенько винесла залізяку на балкон і там поклала. Я розсудила, що якщо я віддам її Марині відразу, то Михайло може спохопитися і буде дуже ображений. А якщо він спохопиться зараз, я скажу — вона на балконі. Мине ще декілька днів, і він забуде.

Ні, я не помітила тоді жодної різниці. Ані у вазі, ані в розмірі. А наступного дня пішов сильний дощ, Михайло виглянув у вікно і побачив, що залізяка лежить на балконі. Він дуже засмутився. Він приніс залізяку з балкона, витер і сказав мені, що я зовсім не думаю про його майбутнє. Даруйте, що я так кажу про Михайла, але в ту мить я поводилася невитримано, сказала, що всі ці іграшки лише складають видимість життя, а справжнє життя проходить мимо, словом, я була грубою, накопичилося чимало, і я несправедливо напала на Михайла. А після важкої розмови я ходила прибита, мов песеня, а Михайло теж став похмурий і почав знову вимірювати цю залізяку і щось креслити. Потім, коли я вже нагодувала його вечерею і він знову почав зі мною розмовляти, він раптом пред’явив мені претензію, ніби я йому підсунула неправильну лінійку. Я нічого не зрозуміла. Яка неправильна лінійка? Всі лінійки однакові. Ні, каже, я йому всі вимірювання зіпсувала, де його лінійка? Ну, я знайшла його лінійку, він знову свою залізяку зміряв, щось записав, геть засмутився. А я хотіла його пожаліти, підійшла ближче, він спочатку не хотів зі мною розмовляти, бурчав, потім зглянувся і показує мені залізяку. «Трохи, — каже він, — підросла». Я дивлюся, нічого не бачу, але сперечатися з ним не стала, гадала — перевтомився. Лише увечері, коли Михайло пішов кудись, я узяла залізяку, придивилася, і мені здалося, що збоку у неї з’явилося друге коліщатко, маленьке, зовсім мініатюрне, мов горошинка. Де показати коліщатко? На цьому малюнку? Та ж ось тут воно було.

І тут я зробила ще одну помилку. Я сказала Михайлові, що, може, час показати залізяку фахівцям. А раптом вони її загубили і тепер шукають. Я навіть спробувала на самолюбство Михайла вплинути. «Тобі ж, — кажу, — інтуїція підказує, що із залізякою негаразд. З першої миті». — «Ні, — каже, — інтуїція мене обдурила». І звелів більше до нього не приставати, тому що він сам ухвалить рішення. Мені б самій вжити заходів, та справ у мене вище голови… Я востаннє сказала, що на його місці я б усе-таки… і так далі. Він розлютився і сам залізяку в помийне відро кинув. Я її потихеньку знову на балкон винесла, щоб Марині повернути.

Минуло днів зо три-чотири. Я на залізяку й не дивилася. Дощі були? Так, якраз всі ці дні дощі йшли. Я лише на четвертий день на балкон вийшла, увечері, на квіточки подивитися. Вже стемніло, і, коли я об залізяку спіткнулася, не відразу втямила, в чому річ. Лежить велика, складна, з коліщатками в різні боки, а коли я нагнулася і спробувала її підняти, бачу, що вона проломила ящик на балконі, в якому земля і квіти посаджені. Лежить вона, поблискує у сутінках, а я так перелякалася, що кричу Михайлові, щоб біг на допомогу. Він прийшов, зробив вигляд, що не здивувався, і навіть каже: «Я це передбачав». Мене, звичайно, чорт потягнув за язик: «Ти передбачав, що твоя залізяка ящик з квітами зламає?» А він серйозно відповів: «Це самовідтворювальна автоматична система, я підозрюю, заслана з інших світів для збору і накопичення інформації». Може, я і невірно слова його запам’ятала, але сенс точний. А я тоді додала олії у вогонь: «Ось вона в помийному відрі і зібрала б інформацію». А він обережно її піднімає, мовчки несе до кімнати, кладе просто на скатертину, немов кришталеву вазу. Я тоді також її роздивилася. Якщо раніше її можна було назвати залізякою, то тепер це була ціла машина. Навіть те коліщатко, яке було розміром з горошинку, стало завбільшки з мою долоню, та не просто коліщатком, а потрійним, переливчастим, і якщо його діткнутися, то починало крутитися. І шестерінок я налічила вісім. Там і дротини були, і кристали — все, що завгодно. Не можу сказати, що повірила в те, ніби це автоматична система, але, звичайно, здивувалася і сказала: «Ну вже тепер ти віднесеш цю штуку?» А він подивився на мене якось навіть перелякано і каже: «Ти з глузду з’їхала! Це ж мій шанс!» Відтягнув машину в кут, до себе на письмовий стіл, і почав її замальовувати, міряти, зважувати, наче хлопчик з новою іграшкою — не віддам, і край! А що мені накажете робити? Дзвонити в міліцію чи в Академію наук? У нас, бачте, є залізяка з коліщатками, в лісі знайшли, вона на балконі росте, і мій чоловік вважає, що її нам марсіани підкинули, щоб збирати інформацію.