Кір Буличов - Оповідання

— Погляд у Михайла Анатолієвича звичайнісінький, бувають і гірші. Він просто зрозумів своє безсилля перед тим, з чим зіткнувся. Він цього не зміг витерпіти. Ось і помстився.

— Залізяці?

— Так. Залізяці. І собі. І всім, кого вважає своїми недоброзичливцями. Але це довга розмова. Ми скоро прийдемо до того місця?

— Так. Уже поряд. У мене чудова зорова пам’ять. Ось зараз буде ялинничок, а потім те місце. А якщо ви думаєте, що його товариші нас не чекають, чому ми йдемо до лісу? Я там добре дивилася. Там лише одна така штука була. Маленька зовсім.

— Ми віримо вам, Марино. Але якщо наші підозри правильні, то ми можемо побачити й інші такі самі залізяки.

— Але чому ніхто не помітив, як вони падали? Адже якщо вони падали, обов’язково б розжарилися і здалися метеоритами. Тут не Сибір, а Підмосков’я. Хто-небудь обов’язково б помітив. А особливо якщо декілька метеоритів.

— А якщо це були не метеорити?

— А що ж?

— Мікроскопічні спори.

— Спори?

Марина не встигла з’ясувати, що ж вони мають на увазі. Попереду, серед ялин, щось блищало. Вони пробігли кілька кроків і опинилися на невеликій галявині, оточеній густим ялинником. На галявині стояли три дерева. Дерева були металеві і чимось нагадували на перший погляд новорічні ялинки, тому що були густо обвішані якимись геометричними деталями, кулями, зубчастими колесами, і всі ці прикраси рухалися під вітром, побрязкували одна об одну. Дерева були досить великими, вищими від Марини, вони стояли міцно, і стовбури їх біля самої землі розходилися трубками, неначе вони стояли на ніжках від торшера.

— Чому ж ви мені раніше не сказали! — вигукнула Марина, зупиняючись на краю галявки.

— Ми не були впевнені, — сказав професор Смирнов.

— А це у них плоди?

— Ні, певно, щось на кшталт листя. Ними вони збирають сонячну енергію.

— І ось вони прилетіли сюди мікроскопічними спорами?

— Напевно.

— А які ж у них будуть плоди?

— Ось це найцікавіше.

— Як шкода, що Рая не бачить… Знаєте що, не кажіть поки Михайлові, що ви знайшли їх. Нехай покарається, що згубив перший саджанець.

З російської переклав Віталій Геник

Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).

Олімпійський комітет завжди скупився на телеграми. Та й відсилають їх в останню чергу. Спочатку слід повідомити про які-небудь загублені контейнери, викликати Франкі до Олі, сповістити Галактику про симфонічний концерт — і лише потім підходить черга депешам Олімпійського комітету…

Я віддав спортові все життя. В молодості я ставив рекорди, і саме мені належали «два п’ятдесят чотири» у висоту на Олімпіаді в Песталоцці. Тепер про це пам’ятають лише історики спорту і люди похилого віку на зразок мене. Другу половину життя я присвятив тому, щоб крутилися колеса спортивної машини. Комусь доводиться це робити. Комусь доводиться розбирати суперечки між суддями і федераціями, залагоджувати конфлікти і в очікуванні рейсової ракети захлинатися синтекавою у забутих богом космопортах Всесвіту.

Коли я стрибнув на два п’ятдесят чотири, мені аплодували мільйони людей, і на якусь мить я був найзнаменитішою людиною на Землі, вірніше, в Сонячній системі, вірніше, скрізь, де мешкають гуманоїди. Сьогодні я, на мій погляд, роблю значно більше, ніж раніше. Якби не моє втручання, провалилося б чимало матчів і стало б ворогами чимало порядних людей. Але ніхто мені не аплодує. Я старий хлопчик на побігеньках, професійний діяч від спорту і буркотун. Телеграми наздоганяють мене, мов кулі, і кидають убік від наміченого шляху, віддаляють від дому і справжньої кави і не дають можливості замислитися, послати подалі все це безладне, метушливе не за віком життя і віддалитися на спокій.

Телеграму я отримав у космопорту, коли чекав на пересадку. Цілком незбагненно, як вона мене розшукала, оскільки, якщо сидиш на найвиднішому місці, жодна телеграма, як правило, тебе не знайде.

До мене підійшов тамтешній чиновник у безглуздому, на мій погляд, утруднюючому рухи різноколірному вбранні з безліччю блискучих деталей, і запитав на ламаній космолінгві, чи не я шановний Кім Перов, бо моє поважне ім’я він угледів у списку пасажирів корабля, що відлітає за годину на поважну Землю. Тут мені довелось зізнатися, що я і є шановний Кім Перов.