Кір Буличов - Оповідання

Квартал, у якому стояв готель, відділявся від наступного невеликим парком. Я йшов неспішно і навіть зупинився на березі ставка, обрамленого бетонним бар’єрчиком. До вечора сонце гріло вже не так несамовито, можна було дихати, і від води струмувала прохолода.

На другому березі ставка щасливі батьки вовтузилися біля візочка з немовлям. Немовляті на вигляд було близько року — воно ще не вміло ходити, але стояло у візочку досить упевнено. На маківці у нього стирчав білий чубчик, і немовля заливалося щасливим сміхом, якому вторили тато і мама. Немовля нагадувало мені молодшого внука Єгорчика, і мені на хвилину здалося, що я повернувся додому.

Раптом татусько підняв немовля на руки і, поцілувавши в лобик, закинув у воду. Подалі від берега.

Я було кинувся до води, керуючись природним бажанням врятувати малюка. Але перш ніж я встиг що-небудь зробити, я помітив: тато з мамою продовжують щасливо сміятися, що свідчило або про їх викінчений цинізм, або про те, що немовляті нічого не загрожує. Сміялися і випадкові перехожі, що зупинилися біля ставка. Сміялося і немовля, яке потішно молотило ручками й ніжками і на дно не йшло.

Тоді я зрозумів, що тут дітей вчать плавати раніше, ніж вони навчаться ходити. Таких диваків я знав і на Землі. І коли я це зрозумів, то трохи заспокоївся. Але ненадовго. Минуло ще декілька секунд, і руки немовляти, вочевидь, втомилися, усмішка зникла з його личка, і, тихо пискнувши, воно пішло на дно.

Лише кола по воді…

Я зробив те, що в моєму становищі зробила б кожна порядна людина.

Я стрибнув з бетонного бортика у воду і пірнув. Врешті-решт, ставок був такий великий, а перелякані батьки напевно забаряться.

Вода була зеленкуватою, але досить чистою. Погойдувалися водорості, і темними тінями поряд зі мною пропливали риби. Ставок виявився не дуже глибоким — метри два-три: на дні дитини не було видно. Я на мить випірнув, щоб вдихнути повітря, і встиг розгледіти перелякані обличчя людей, що зібралися навколо ставка. Мокрий костюм тягнув мене на дно, і тут я зрозумів, що цілком втратив колишню спортивну форму і, якщо не попрямую до берега, рятувати доведеться мене.

Я випірнув і побачив, як усміхнений татусько виймає з води своє усміхнене дитинча. Із останніх сил я вибрався з води поближче до кущів і подалі від щасливих батьків. Там на лавці сиділа Маша.

— Що з вами? — запитала вона тихо. — Ви так купалися?

У питанні звучала жалюгідна спроба ушанувати дивні звичаї моєї батьківщини, де люди похилого віку зазвичай пірнають у воду в костюмі і черевиках.

— Так, — сказав я крізь зуби. — У нас такий звичай.

— Такий?! І вам не холодно?

— Що ви, — я постарався посміхнутися. — Дуже тепло.

— Ви куди йдете? — запитала Маша, намагаючись на мене не дивитися.

Я б теж на її місці постарався не дивитися на старого, з якого ллється вода і звисають водорості.

— Я йду пити каву, — сказав я. — В кав’ярню «Африка».

— Але, може, вам краще…

— Спочатку обсохнути?

— Якщо так у вас прийнято.

— Ні, у нас прийнято гуляти в мокрих костюмах, — відповів я. — Але все-таки ми повернемося в готель і постараємося проникнути туди із заднього ходу, тому що наш звичай викликає у вас здивування.

— Ні, що ви! — вигукнула нещиро Маша, але тут-таки повела мене до готелю заднім двором.

Я покірно йшов услід за дівчиною, намагаючись не звертати уваги на перехожих. По дорозі я трохи обсох, а в номері, роздумуючи про відмінність звичаїв, переодягнувся у вечірній урочистий костюм з великим олімпійським гербом, нашитим на верхню кишеню. Я не розраховував розгулювати тут у парадних шатах, але мій багаж був обмежений. Добре, хоч малюк не потонув.

Маша покірно чекала мене в холі, склавши ручки на колінах, немов школярка, що набешкетувала, і тепер очікує розмови з учителем.

— У вас рано вчать дітей плавати? — запитав я, сідаючи поряд.

— Плавати? Так, звичайно.

— Але я ніколи не бачив плавців з Іліги на наших змаганнях.

— Ми нещодавно прилучилися до олімпійського руху, — сказала Маша.

— Але ви ж от брали участь.

Маша почервоніла, що у поєднанні із зеленим волоссям дало цікавий ефект, який міг би загнати в могилу дальтоніка.

— Але я ж легкоатлет, — сказала вона. — За легкоатлетів ми ручалися. А за плавців дуже важко ручатися. Ви мене розумієте?

Я поки не розумів, але про всяк випадок переконливо кивнув.

— Але зрозумійте мене правильно! — вигукнула вона раптом з тремтінням у голосі.