Кір Буличов - Оповідання

Того вечора він засидівся з нею допізна. Я заснула, тому що втомилася за день, але була дуже стурбована і вночі прокинулася від якогось неприємного передчуття. Бачу, Михайло спить, голову поклав на стіл і заснув. А машина стала ще більшою, майже весь стіл зайняла, слоїк з квітами лежить на боці, притиснутий шестерінками, і з нього вода вилилася, але на підлозі сухо і на столі сухо. І ось тоді у мене виникло відчуття, що ця машина жива. Жива, розумна, зла, їй кортить пити, але їй закортить і їсти — і мене охопив жах за Михайла. Я як закричу: «Мішо! Мішо! З тобою все гаразд?» А Міша підвів голову, важко так очима кліпає, нічого не тямить, де він, що з ним. Відтак каже: «Йди спати». Я послухалася, тільки не спала довго, переверталася, переживала, розуміла, що у Михайла зараз внутрішній конфлікт.

Вранці я йшла на роботу, Михайло ще спав, я подивилася на машину. Навколо паперу накидано — просто жах. Все покреслено цифрами, формулами, малюнками. Одне з коліщаток валялося окремо. Я поглянула — може, само обірвалося. Але потім бачу — лежить терпуг і багато металевої порохні. Значить, відпиляв. Я хотіла його запитати про це, але не зважилася будити, йому на роботу скоро. Поставила будильник на восьму тридцять і пішла. Вдень у мене дуже поганий настрій був. Я навіть Михайлові подзвонила на службу. Кажуть, немає його. Тоді я додому подзвонила. Михайло довго не підходив до телефону, підійшов нарешті, голос злий. Я питаю: «Як справи?» — відповідає: «Все гаразд, зайнятий». Питаю: «Може, погано себе почуваєш?..» — «Ні, почуваю себе нормально». Я тоді здуру дорікнула йому за те, що він від машинки коліщатко відпиляв. Ви б знали, що тут сталося! «Ти, — каже, — не могла б усій Москві роздзвонити? Я, — каже, — ночей не сплю, проникаю в таємницю приладу, від якого залежить моє майбутнє. Це ж єдина і, може, остання для мене можливість зробити ривок у безсмертя. — Так і сказав: «у безсмертя». — Я, — каже, — повинен сьогодні, зараз, зрозуміти функціональний сенс цієї машини. Це, — каже, — дар богів мені особисто, виклик моєму самолюбсву і талантові». І повісив слухавку.

Ще години зо дві я на роботі помучилася, потім відпросилася і кинулася додому. Дуже вже Михайло був нервовий. Як би чогось не накоїв. Мені й Мішу шкода було, і машинку теж, я розумію, що не може бути порівняння між живою і близькою людиною та залізякою, що невідомо звідки узялася. Але у мене до неї було якесь дивне почуття, немов вона жива. Я тролейбус довго чекала, потім пригадала, що вдома їсти нічого, в магазин забігла, сама винна — коли прийшла, Михайла вдома немає, і машинка лежить вся розламана на дрібні деталі. Я навіть заревіла. У квартирі чад, він ще записки і папери палив. Не витримав напруги, не впорався з власним шансом. Цього я й боялася. Тут відчиняються двері, і з’являється мій Михайло. Веселий, море йому по коліна. «Що ти накоїв?» — питаю. А він засмутився, що я завчасно прийшла. «Навіщо, — каже, — чіпала? — А затим подумав і нову версію мені видає: — Це, — каже, — чужий нам розум. Зловісний. Я його зрозуміти не в змозі, і людство не в змозі. З ним треба боротися…» А я ж бо бачу, що він від власного безсилля.

— Мені взагалі незрозумілий цей допит, і я вважаю, що ви не маєте права.

Ну гаразд, нехай не допит, нехай бесіда, проте тут ми не на рівних. Я не вважаю себе в чомусь винним. Я керувався розумними міркуваннями — це виріб чужого нам і ворожого розуму, і якби я не знищив його власними руками, весь світ міг би від цього загинути. Які у мене підстави так вважати? Мій досвід. Мій досвід інженера і винахідника, моя інтуїція, врешті-решт.

— Ви нелогічні, Михайле Анатолієвичу. Якщо ви такі впевнені в своїй правоті, що змусило вас наступного дня зібрати деталі і віднести їх до інституту?

— Я убив цю тварюку. Але її частини могли стати в нагоді науці. Мій крок очевидний.

— Ви зробили це за наполяганням дружини?

— У жодному випадку. Моя дружина малоосвічена людина, і вона не могла зрозуміти мотивів моїх вчинків. А що, вона вам і це розповіла?

— Ні. Вона цього не розповідала. Я припустив, що, побачивши плоди вашої дослідницької діяльності, вона вирішила віднести залишки кудись, а ви злякалися і зробили це самі.

— Значить, розповідала.

— Так і було?

— Це непринципово.

— Ви вважали, ніби зможете показати всім навколо, що вартуєте більшого, аніж вони про вас думають. А коли зрозуміли, що ця споруда поза вашим розумінням, що вам з неї нічого не витягти, ви розламали її, щоб вона не потрапила до рук тим, хто зможе зрозуміти, розібратися, а вас при цьому не буде, ваша участь не буде потрібною.