Кір Буличов - Оповідання

Ми вийшли з будинку о пів на десяту і попрямували до лісу. Погода справді ненадійна, і з півдороги Михайло починає запевняти нас, що зараз почнеться гроза і ми всі змокнемо, і треба поспішати додому, і що це за безглузда ідея піти за грибами в таку погоду? Грози, щоправда, ніякою не намічалося, міг піти звичайнісінький дощик, у спеку в лісі це навіть приємно, не з цукру, не розтанемо.

Тут визирнуло сонце, і тоді Михайло почав розповідати, що йому загрожує сонячний удар, і рослинність йому там не подобається, і зараз от-от налетять комарі. У такому настрої ми увійшли до лісу.

У лісі Михайло відразу повідомив нас, що якщо тут коли-небудь і були гриби, то до революції і до демографічного вибуху. Тепер же тут більше населення, ніж грибів. Але якщо в полі я ладна була взагалі обернутися і поїхати до Москви, і лише жалість до Раї мене стримувала, то в лісі я від них не залежала. Я сказала їм «гуд бай» і пішла своєю дорогою. Рая намагалася за піти за мною слідом, але Михайло влаштував виставу на тему, що його ніхто не любить і всі норовлять кинути його на розтерзання вовкам і комарам. В результаті я залишилася геть сама і до дванадцятої збирала гриби собі на втіху.

Що ви питаєте? Як я знайшла? Ніхто б і не знайшов, окрім мене. Я піднімала гілки ялин, в кущі зазирала — шукала гриби, а знайшла залізяку. Залізяка із землі витикалася сантиметрів на два, не більше, ніби колись, тисячу років тому, в землю втрапила і углиб пішла. Мене здивувало, що жодної іржі. Блищить. У мене ножик з собою був. Я навколо ножиком хвою відгребла, похитала, вона із землі вийшла. Яка вона була? Та ж я її вам малювала, описувала. Гаразд, повторю. Завдовжки вона була сантиметрів дванадцять, схожа на кристал, але збоку щось на кшталт шестерінки витикається. І вона мені здалася цікавою, не те щоб красивою, але цікавою. Неначе абстрактна скульптура. Я подумала, що якщо її поставити на буфет, то вона виглядатиме краще за будь-які цяцьки. Вона була важка, але в міру. Я повернулася на галявину, де ми домовилися зустрітися, а Михайло вже рве і мече: «Навіщо ми з нею зв’язалися! Півдня втратили! Грибів зовсім немає, я б краще удома відпочив». Це все відноситься до мене, але я не реагую, а показую їм кошик з грибами. Михайлові кортить, бачу, сказати, що я збігала на сусідній ринок і купила їх по карбованцю купка, але сказати він так не може і тому заявляє, що гриби ці не варті шкаралущі від яйця і всі вони поганки, навіть ті, що здаються білими, і взагалі це не білі, а сатанинські гриби, є такі поганки, але їх кожен дурень від білого відрізнить. Загалом, Рая вже близька до сліз, і вона розкаюється, що мене заманила, але я-бо не дуже переймаюся… Тут Михайло бачить у мене залізяку і заявляє, що залізяку слід викинути якомога швидше, і взагалі він не розуміє, як лише люди можуть розкидати по лісах залізо, немов це я розкидаю по лісах залізо, і він вириває в мене з рук залізяку й зі словами, що ми губимо природу, кидає її в кущі, я намагаюся зберегти почуття гумору і відповідаю, що це він сам губить природу. Я хотіла поставити залізяку в кімнаті у себе, і вона там нікому б не заважала. А тут, у кущах, напевно на неї якийсь заєць напореться. З цими словами я лізу в кущі, підбираю залізяку і несу її далі. Михайло бурчить, та мені його накази не закон.

Потім, коли ми вже їхали в електричці, Михайло ще раз кинув погляд на залізяку і зацікавився. Він почав її крутити і так і сяк, і побачив у залізяці якусь не таку вісь симетрії і в шестерінці теж щось угледів, і почав лаяти конструкторів, які до такої простої речі раніше не додумалися, а додумалися інші і з ним, Михайлом, своїми думками не поділилися. І потім він взагалі забрав у мене залізяку і каже, що повинен показати її начальству, тому що це все неподобство — їм фондів не дають, а хтось інший їх викидає на вітер. Я відказую, що розлучатися із залізякою не маю наміру і я її на буфет поставлю. Михайло мало не в сльози, я б не віддала, але Рая такими благальними очима на мене дивилася, що довелося віддати, а він слово дав, що обов’язково поверне, як тільки покаже своєму начальству. Більше я цієї залізяки не бачила.

Мені дуже важко говорити про власного чоловіка. Я розумію, у нього безліч недоліків, але хто з нас позбавлений недоліків? Михайло велика дитина. У нього було нелегке життя, і йому довелося стикатися з несправедливостями і нерозумінням. Я запевняю вас, він дуже талановитий конструктор, і, може, моя провина в тому, що я не підштовхувала його, не розвивала в нім марнославства і навіть йому потурала. Наче мати, яка знає, що балувати дитя не можна, але все одно балує. Тому за все, що трапилося, я беру провину на себе.