Кір Буличов - Оповідання

Полянов передав трубку схвильованому доцентові, а сам, переводячи дух, всівся поряд зі мною і прошепотів:

— Ти бачив, як я йому не те щоб заборонив організувати полювання, а тільки для порядку. Якщо наша людина першого диплодокуса спіймає… Якщо Грісман сам забезпечить — готова сенсація в кращому сенсі цього слова. А з доцентом туди ти сам полетиш.

— Вони відправлять Грісмана до боліт сьогодні ж. У них вертоліт є, — сказав доцент, повісивши трубку. — Неймовірно. Адже всього сто кілометрів від районного центру, і мисливці там бували. Геологи. І хоч би хто повідомив.

— То як же: всі динозаври вимерли, а ці диплодокуси залишилися? — запитав не без підступу Полянов.

— Не знаю, не беру на себе сміливості відповісти, — сказав доцент, знову знімаючи телефонну трубку.

Він почав дзвонити на кафедру.

— Може, вони закопуються на зиму? Адже морози там.

— Нісенітниця, — відповів доцент.

Наступного дня ми не відлетіли на Саяни. Була нельотна погода. Як навмисне. До цього два тижні була льотна. А коли терміново летіти, то нельотна. Ми півдня провели на аеродромі, сподіваючись на метеорологів, але ті нічого зробити з погодою не змогли.

Час від часу репродуктор у залі очікування несподівано прокашлювався і кликав пасажирів летіти до Тюмені, Красноярська або Чити. У Парик він нікого не кликав. Журналісти і кандидати наук швидко звикли один до одного і до залу очікування, відгородили кріслами найзатишніший кут і час від часу йшли невеликими групами в буфет.

Немає нічого дивного в тому, що вісімдесят відсотків розмов у нашому кутку стосувалися динозаврів і подібних до них таємничих чудасій природи.

— Я нещодавно читав, товариші, — сказав хтось, — що до Африки вирушила експедиція за чудовиськом, яке мешкає недалеко від озера Вікторія. Місцеві жителі його бояться.

— Не виключено, — підтримав оповідача один з кандидатів наук. — Врешті-решт ми не все знаємо про нашу стареньку Землю. Існує маса недосліджених областей, куди й не ступала нога людини. Чом би не підтвердитися хоча б частині відомостей про морських зміїв, озерних зміїв і так далі.

— Але, кажуть, лабинкирське диво виявилося міфом?

— Ну, на Лабинкирі чудовиську прогодуватися нічим. І на Лох-Нессі теж. Хоча океани можуть приховувати в собі…

— Але ж Парик-бо не океан, — пролунав чийсь тверезий голос.

Я залишив сперечальників і відійшов до телефону, щоб подзвонити Мик-Мику.

Новин від Грісмана не було.

Повернувся в редакцію я надвечір, коли стало ясно, що відлетіти раніше завтрашнього ранку не доведеться. Полянов стояв з телефонною трубкою в руці і мовчав. Зате всі навколо говорили безперестанку. У Полянова одне вухо було малиновим від неодноразово притискуваної до нього телефонної трубки, він осунувся, але вигляд у нього був звитяжний. Я зрозумів, що трапилося щось важливе.

— Щойно говорив з Грісманом, — сказав він.

— Він повернувся?

— Майже. Вони спіймали ящера.

— Живцем?

— Живцем. Зараз замовляю спецплатформу.

— А годувати його чим?

— Учені зміркують. Так що відліт відміняється. Потім полетиш. Сам розумієш.

І Полянов набрав номер телефону Ганковського, щоб повідомити його про перший подвиг Грісмана.

Всі ми дуже турбувалися, як диплодок перенесе таку тривалу подорож, як його доставлять до залізниці, як… як… як… Наш карикатурист вже підготував до номера карикатуру — поїзд із самих платформ, а з останньої звішується на рейки хвіст жахливого динозавра.

А вранці, коли я, невиспаний і загнаний безперервними дзвінками, нарадами і поїздками, увійшов до редакції, мене вразила тиша і порожнеча в коридорі.

Я поглянув на годинник. Дев’ята. Ніби всі повинні бути на місцях, вірніше, повинні метатися коридорами і обговорювати нашу сенсацію. Але ніхто не метався. Я зазирнув у кабінет до Мик-Мика. Кабінет був порожній. Кинута похапцем телефонна трубка тихо розгойдувалася біля самої підлоги. Я поклав її на важіль. Телефон негайно задзвенів.

— Які новини від Грісмана? — запитав незнайомий голос.

— Не знаю, — сказав я. — Подзвоніть через півгодини.

Важке передчуття тривожило мене. Я вийшов у коридор і прислухався. З боку залу, де зазвичай проводяться збори, вечори і шахові турніри, пролунав вибух голосів. Знову все змовкло.

Я побіг туди.

Там були всі члени редакції і половина співробітників університету. Я зазирнув через голови тих, що стояли в дверях.

На сцені стояв Полянов. Поряд з ним Грісман, що обріс свіжою, тижневої давності борідкою. Між ними стілець. На стільці знаходилося щось на кшталт величезного, метра в півтора, скляного слоїка, мабуть, узятого в якійсь хімічній лабораторії. У слоїку сидів, згорнувшись кільцем, динозавр. Справжнісінький динозавр, сантиметрів тридцять завдовжки.