Кір Буличов - Оповідання

— Плівки де? — запитав Полянов у Льови.

— У лабораторії залишилися.

— Мерщій принеси, одна нога тут, друга там. Як ти міг їх залишити?

Справа серйозна, зрозумів я.

Полянов постукав долонею по відбитках, затим поправив масивні окуляри.

— Так, — сказав він єхидно, — коли вимерли динозаври?

— Що?

— Коли, питаю, динозаври вимерли? Давно? Відповідай, ти ж відділ науки.

— У крейдяному періоді, — сказав я.

— Ось-ось, і я так думаю, — сказав Мик-Мик. — А ось твій Грісман так не думає. Що ж тепер робити?

— Знаєте що, поясніть мені, будь ласка, — сказав я. — Адже зрозумійте моє становище…

— А я хіба не розповів? Я ж бо думав, що ви це на пару з Грісманом придумали, мене, старого, розіграти хотіли.

Полянов провів долонею по столу, і фотографії, притиснуті до його поверхні, під’їхали до мене.

— Ти сідай, — сказав мені редактор, — в ногах правди нема.

Я правильно зробив, що послухався Мик-Мика і сів раніше, ніж поглянув на фотографії. Тому що фотографії були хороші, якісні, деякі на контражурі, з достатньою глибиною. Хоч тут-таки, без ретуші, клади в номер. Але в номер їх поставити було неможна. Жоден редактор, що поважає себе, не зробив би цього. На фотографіях були зображені динозаври. Динозаври в болоті, динозаври на тлі далеких гір, динозаври, що лежать на березі. Звичайнісінькі динозаври з підручника палеонтології або з популярної праці «Минуле Землі».

Я перебирав відбитки, розкидав їх віялом, мов колоду карт, навіть перевертав на інший бік у марній надії побачити пояснювальні підписи на звороті.

— Трюк? — долинув до мене здалеку голос Полянова.

У голосі звучало щире співчуття. Певно, мій подив був достатньо очевидним.

— Що трюк? — запитав я. — Це? Це не трюк. Адже, щоб зняти динозавра, треба мати динозавра. Хоча б штучного, опудало, муляж. А звідки у нього в лісі, в болоті опудало динозавра?

— Ось і я думаю, — сказав Полянов.

У двері увірвався Льова, несучи, мов отруйну змію за хвіст, маючу плівку.

— Вона, — сказав він, — ціла й неушкоджена, а то ви сказали, і я захвилювався.

За Льовою в кабінет увійшли Куликов і Галя, наша секретарка. Вони встали за моїми плечима, і ясно було, що не підуть, поки таємниця не вирішиться.

— Ти на мене не того, — шепнув мені Льова, — я не міг, така справа.

— Гаразд, потім побалакаємо, — сказав я, не в силах відірвати очей від блискучих глянсових ший динозаврів.

— Ти що ж гадаєш, — продовжував тим часом Полянов, не дивлячись на нас. — Ти гадаєш, я зараз ось так і скажу: у номер. Ні, я цього не скажу.

Полянов акуратно змотав плівку і, відірвавши листок перекидного календаря, загорнув її в папір. Потім поклав у внутрішню кишеню піджака.

— Миколо Миколайовичу, — сказав я. — Голову даю на відруб, це справжні знімки. Погляньте на задній план, і серпанок і все тут…

— Що радиш? — запитав Полянов. І сам відповів: — Потрібен фахівець.

У кабінет тим часом увійшли ще чоловік зо п’ять з редакції. Сенсації швидко розповсюджуються в журналістському світі.

— Мошкіну подзвонити треба, — сказав Сергєєв з відділу літератури.

— Тільки не Мошкіну, — відказав я. — Мошкін у Єрьоміна в експедиції відав кадрами і господарством, а потім брошуру написав. А сам нічого не знає. Краще самому Єрьоміну. Хоча його зараз немає в місті. У мене є домашній телефон Ганковського. Якщо він здоровий, це найбільш підходяща людина.

— Дзвони, — сказав Мик-Мик, підсовуючи до мене телефон.

Фотографії Грісмана літали по кімнаті з рук в руки, і кабінет був наповнений шепотом і шурхотом.

Доцент Ганковський погодився прийняти нас. Він люб’язно повідомив свою адресу і попередив, що ліфт може бути зіпсований. І ось ми стоїмо в під’їзді будинку, де живуть учені з університету, і Полянов розстебнув піджак, щоб легше було дихати, коли підніматиметься на десятий поверх.

Ми піднімалися швидко.

До десятого поверху серце моє вже так заштовхало легені, що нічим було дихати. А Полянов крокував і крокував, ніби забув, що в ньому сто три кілограми і у нього гіпертонія.

Доцент сам відчинив двері. Вочевидь, йому не була чужа цікавість.

— Ну що ж… — сказав він, посадовивши нас у справжні академічні чорні шкіряні крісла.

Доцент був сухий, обпалений вітрами пустель і гір. Стіни кабінету були заставлені стелажами, а в проміжках між ними висіли таблиці, що зображали белемніти в натуральну величину. На столі під корінним зубом мамонта лежали стосом списані швидким почерком аркуші.