Ми втратили мить, у яку Тайк наблизився до екрану впритул і увійшов у нього.
Тайка немає в залі.
Тайк у Пагані. Неймовірним, незбагненним чином він опинився за тисячі років і мільярди кілометрів від нас, у натовпі ченців, вельмож, солдатів, синіх арі і білих брамінів.
Роззявлені в криках роти… Рука ката, що завмерла в повітрі… Ченці, що падають ниць… Тайк уже поряд з дівчиною. Він відштовхує розгубленого ката, підхоплює її на руки, і дівчина, певно непритомна, обвисає на його руках.
На мить Тайк завмирає.
Живі лише очі. Зіниці мечуться, розшукуючи шлях до порятунку. Він зрозумів уже, що не повернеться до нас, що він сам у далекому минулому.
Таким я його і запам’ятав: високий, широкоплечий смаглявий хлопець у срібному, в обтяжку, комбінезоні і м’яких червоних черевиках по кісточки. На грудях золота спіраль — знак Служби Часу. Він стоїть, широко розставивши ноги, і дівчина на його руках здається невагомою.
Кадр нерухомий. Лише курява поволі пливе в гарячому повітрі.
І відразу ж нерухомість вибухає стрімким рухом.
Тайк біжить по рогожах до нас назустріч, але перед ним немає екрану. Перед ним запорошена площа, а за нею урвище до Іраваді. Тайк зникає під нижнім зрізом екрану, і солдати, що схаменулися, ченці, чиновники кидаються услід за ним… Екран блякне, береться чорними смугами і гасне.
Оце й усе. Більше ми не бачили Тайка. Може, вони розбилися, стрибнувши з урвища. Можливо, їх наздогнали і вбили. Або її вбили, а його віддали у рабство. Можливо, їм вдалося втекти і сховатися в чинських пагорбах. Можливо…
Ми більше не змогли до ладу спіймати Паган. Щось розладналося в системі зв’язку, і знадобиться декілька місяців роботи, перш ніж вона відновиться.
Ми з Сильвією відлетіли з першим кораблем. Фізики залишилися. Вони сперечаються і сперечатимуться про причини незвичайного явища, яке вони намагаються пояснити за допомогою формул. Я на цьому не знаюся, я старий історик, прихильник консервативних методів дослідження.
На столі у мене стоїть фотографія дівчини з очима, мов гірські озера.
З російської переклав Віталій Геник
Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).
У цьому будинку був сучасний ліфт з блакитними дверима, що самозачинялися. Між стулками була шпара, настільки широка, що можна було побачити яскраво освітлену білу стіну кабіни і сучасний плафон під стелею. Але влізти в шпару не було змоги. Не лише Полянову, але й мені, хоч я вдвічі тонший.
— Який поверх? — запитав Полянов.
— Десятий, Миколо Миколайовичу, — сказав я.
— А інший ліфт є?
— Немає іншого. Може, я піднімуся, а ви поступово до мене приєднаєтеся?
— Як так поступово? — запитав Мик-Мик. — Тобі самому не можна. Він з тобою і розмовляти не буде.
Мик-Мик важко зітхнув і чомусь розстебнув піджак.
Я б чудово упорався без нього, але коли з лабораторії принесли глянсові, тринадцять на вісімнадцять, відбитки, то принесли їх не мені, а просто до нього в кабінет, він мене відразу викликав, і я вперше побачив їх мальовничо розкиданими по столу Мик-Мика.
— Ти замовляв плівку друкувати? — запитав він, зображаючи строгість.
— Замовляв.
— А що там, знаєш?
— Ні. Мені Грісман плівки надіслав, я гадав, може, щось термінове, ось і віддав у лабораторію. Адже по нашому відділу.
— Значить, не бачив, кажеш?
— Не бачив.
Я намагався краєм ока розгледіти, чого там Грісман назнімав такого, що лаборант притягнув просто до Мик-Мика в кабінет. Може, зазняв місцевих дівчат на згадку, і зараз відбудеться неприємна для мене розмова?
— Де лист? — запитав Мик-Мик.
— Який лист?
— З плівками лист від Грісмана був?
— Не було ніякого листа, Миколо Миколайовичу, — відказав я.
— Що ж це таке? Надсилає фотокореспондент плівки — і до них ні листа, нічого? Може, він і не хотів, щоб їх проявляли? Може, він хотів, щоб їх просто у такому вигляді в музей віддали? Він де?
— Ви ж знаєте, на Саянах, в Парикських болотах, там скелети ящерів знайшли. Самі ж йому відрядження підписували.
— Що він має бути в Парику, це я знаю, а ось де він насправді, не знаю.
Полянов згріб фотографії в купу.
Я скористався передихом, щоб убивчо подивитися на лаборанта Льову. Чого-чого, а такої зради я від нього не чекав.
У Льови були очманілі очі, і він, по-моєму, навіть не зрозумів, що я дивлюся на нього убивчо. З-під широких долонь редактора виглядали кутики фотографій, і по кутиках ні про що здогадатися було неможливо.
Читать дальше