Кір Буличов - Оповідання

— Ось, — сказав я тоді. — Я мав рацію. Хронікам слід вірити саме в деталях, які не можна пояснити пізніми політичними міркуваннями.

— Хто це? — запитав Тайк.

— Цар Чанзітта, — здивувався я. — Це ж видно.

— Професоре, ви чудові, — сказав капітан. — Звичайно, це цар Чанзітта, знайомий усім нам з дитинства.

Царя невідступно супроводжував первосвященик, особа також добре відома за хроніках, Шин Арахан, зморщений, благий старець. Старий не пройшов у палац за царем, а заходився давати якісь цінні вказівки архітекторові Ананди, навіть малював арки ціпком у поросі.

Того самого дня ми бачили, як наглядачі били бамбуковими палицями робітників, що провинилися в чомусь. Видовище було моторошним, здавалося, що крики людей крізь століття і мільярди кілометрів проникають у лабораторію. Через дві хвилини вся станція вже знала про те, що відбувається, у зал набилися фізики, електронщики, монтажники, і їх оцінка побаченого була настільки різкою, що мені стало соромно за середньовічну Бірму, і, можливо, тому я сказав, коли згас екран:

— Звичайно, якщо показати хрестові походи або опричників Івана Грозного, ніхто б з вас не обурився.

— Не засмучуйтесь, професоре, — відповів мені за всіх капітан. — Бувало куди гірше. За цим не варто навіть заглиблюватися на тисячу років у минуле. Але нам довелося побачити саме Бірму. І ми не можемо увійти в екран і схопити наглядача за руку.

Наступного дня на піску, там, де проходила екзекуція, виднілися бурі плями крові. До кінця сеансу здійнявся вітер і заніс їх пилюкою.

Життя моїх далеких предків було важке, брудне і жорстоке. Золотий вік хронік і легенд не витримав випробування. І тим дивовижнішим здавався храм Ананда, досконалий, легкий, шляхетний, покликаний на століття прославити Паганську державу. Він гордо підносився над стражданнями маленьких людей і ставав пам’ятником їм, котрі все-таки не марно провели на землі відміряні роки.

У старого, що ніс воду в перший день, була дочка. Дочку цю знали всі на станції, і неспокійні фізики, що приходили побачитися з нею, тримали парі, з’явиться вона сьогодні чи ні.

Дочка (а можливо, онука) старого була невисока на зріст, тонка і гнучка, мов річковий очерет. Її чорне волосся було зібране в пук на потилиці і прикрашене дрібними білими квітами. Шкіра її була барвою мов дерево тика, очі подібні до гірських озер. Не намагайтеся дорікнути мені романтичним перебільшенням — саме такою я її пам’ятаю, саме такі порівняння спали на думку, коли я вперше роздивився її. І якщо я, стара людина, мовлю про дівчину таким піднесеним стилем, то про молодь і казати годі. Лише Сильвія була незадоволена. Вона дивилася на Тайка. А Тайк дивився на паганскую дівчину.

Якось я ненавмисно підслухав розмову Сильвії Хо з Тайком.

— Все, що ми бачимо, схоже на спектакль, — сказала Сильвія. — Ти відчуваєш це, Тайку?

— Ти хочеш сказати, що це все придумане?

— Майже. Цього немає.

— Але вони реальні. І ми не знаємо, що трапиться з ними завтра.

— Ні, знаємо. Професор знає. Ці люди померли майже тисячу років тому. Залишився тільки храм.

— Ні, вони реальні. Звідси, зі станції, ми бачимо їх живими.

— Вони померли тисячу років тому.

— Поглянь, як вона посміхається.

— Вона тебе ніколи не побачить.

— Зате я її бачу.

— Але вона померла тисячу років тому! Не можна закохатися в неіснуючу людину.

— Що за нісенітниця, Сильвіє. Звідки ти узяла, що я закохався?

— Інакше б ти не захищав її.

— Я її й не захищаю.

— Ти хотів би, щоб вона була сьогодні.

— Хотів би.

— Божевільний…

Я сидів у кріслі, непомічений ними. Я посміхнувся, коли Сильвія втекла коридором, притискуючи до грудей теку з малюнками і фотографіями мешканців паганської ери. Тайк повернувся до пульта і почав порпатися у схемах, насвистуючи щось сумне. Він був схожий на чоловіка, що покохав Нефертіті, — відображену в камені прекрасну мить далекого минулого.

Ще через три дні відбулася нова подія, що розбурхала всю станцію, бо станція близько до серця приймала події, що відбувалися в Пагані. Приїхали кхмерські посли. Либонь, людині, незнайомій з історією Бірми, важко зрозуміти моє хвилювання, коли я вгадав кхмерів у стомлених довгим шляхом, довговолосих, багато одягнених людях. Вони злізали із слонів, що опустилися на коліна, шкребучи п’ятами по зморшкуватих сірих боках, і слуги розкривали над ними золоті парасольки, знаки знатності і влади. Так, це були кхмери, з імперією яких межував Паган. І можливо, саме зараз, завтра, післязавтра, буде вирішена довга суперечка істориків, чи платив Паган данину Ангкору або ж права була хроніка Дхаммаян Язавін, котра стверджувала, що царі кхмерів визнавали владу Пагана.