Кір Буличов - Оповідання

Спалахнуло штучне, мертве світло плоских плафонів. Капітан сказав, обережно підводячись з крісла:

— Сеанс закінчений.

— А може, нічого і не було? Нам здалося? — запитав Парасваті.

— Все знято, — сказав Тайк. — Хоч зараз можна прокрутити фільм.

Люди не поспішали розходитися. Це і справді було схоже на зал кінотеатру, де щойно показали картину неймовірно талановиту, дивну і несподівану.

— Тайку, передай на місток, щоб почали обертання. До ранку.

Капітан допоміг мені дістатися до дверей.

— Це чудово, — сказав я йому.

— А ви, професоре, відмовлялися від поїздки сюди.

— Ви знаєте про це?

— Так.

— Я консерватор. Важко повірити в хроноскопію.

Я й справді відмовлявся летіти на станцію. Я переконував ректора вибрати когось молодшого, не такого зайнятого, більш легкого на підйом. «Гаразд, — казав я йому. — Припустимо, що ця хроноскопія має під собою якусь основу. Припустимо навіть, що за певних умов можна відшукати точку у просторі, власний час якої йде з відставанням на тисячу років від земного. Припустимо навіть, що з цієї точки можна буде поглянути на Землю. Але що ми побачимо на такій відстані?» Ректор був терплячий, ввічливий. Таким самим він був двадцять років тому, коли тримав у мене екзамен з історії Бірми. У ньому завжди була ввічлива поблажливість до співбесідника, хай той був його учителем чи одним з підлеглих йому професорів. «Ні, — відповідав він, — ви не праві, професоре. З таким самим успіхом можна говорити, що потяг не поїде, тому що в нього не запряжений кінь. Ніхто не став би витрачати роки зусиль на спорудження станції, якби хроноскопія була міфом. Якщо фізики вважають, що екран на станції зможе зазирнути у Бірму, в одинадцяте століття, значить так і буде… — Ректор пригладив на маківці неіснуюче волосся і подивився на мене докірливо: прожив стільки років на світі і сумнівається у всесиллі науки. Затим сказав іншим тоном, тоном, що вимагав доброї усмішки: — У будь-якому випадку ми бажали б бачити на станції найкращого історика Бірми. Ви, професоре, найкращий історик Бірми, я кажу це не лише як ректор, але і як ваш учень. І якщо вам дорогий престиж університету…» Тут голос його зійшов нанівець, і ректор запропонував мені склянку холодного апельсинового соку. Допиваючи сік, я подумав: а чом би й ні? Адже я ніколи ще далі Місяця не вибирався.

Станція виникла спочатку зеленою іскрою на екрані локатора, виросла поступово в сплетіння труб, куль і тросів, зустріла мене рукостисканнями незнайомих, переважно молодих, легко одягнених людей і спекою. На станції було як у Рангуні травневого вечора, вологого від близьких мусонних хмар, задушливого тому, що промені сонця, що заблукали в листі тамариндів, підігрівають синє повітря.

— У нас барахлять опалювальні установки, — сказав Тайк, молодий чоловік, довгі вії якого кидали тіні на виступаючі вилиці. — Учора було всього вісім градусів тепла. Але ми терпимо.

Капітан провів мене до каюти.

— Добре, що ви прилетіли, — сказав він. — Значить, не дарма працюємо.

— Чому?

— Ви зайнята людина. І коли вже ви змогли кинути всі справи і прибути до нас, значить хроноскопія вартує того, щоб зайнятися нею серйозно.

Капітан жартував. Він вірив у хроноскопію, він вірив у те, що екран працюватиме, і хотів, щоб я теж увірував у це.

Відтоді минуло три тижні, і в моїй особі ентузіасти екрану (неентузіастів тут не було) придбали пристрасного неофіта. Три рази за ці три тижні екран яснішав, заповнювався різноколірними хмарами, дарував нам швидкоплинні незрозумілі образи, але не більше. І ось нарешті ми побачили Паган.

О сьомій годині за бортовим часом ми збиралися в лабораторії. Один сеанс на день. Двадцять сім хвилин з секундами. Затим зображення виходило з променя…

Моє первинне припущення, що веранда з різьбленими колонами належить палацові царя Чанзітти, блискуче підтвердилося наступного ж дня, коли в середині сеансу вдалині заклубочилася курява і з хмари її вилетіли вершники, загарцювали біля східців. Стражники випросталися, підвели списи. До веранди наблизився слон з обкованими міддю бивнями. На спині його під золотою парасолькою сидів нестарий чоловік з крупними рисами обличчя. Я упізнав його. За статуєю, яку стільки разів бачив у напівтемному центральному залі храму Ананда. Художник був правдивий, зобразивши царя саме таким. Тепер уже не залишалося жодного сумніву, що матір’ю царя справді, як запевняли хроніки, була індійка.