Кір Буличов - Оповідання

— М-да, — сказав Полянов.

— Сотень тисяч, — повторив Ганковський і постукав вказівним пальцем по корінному зубі мамонта. — І всі яйця відкладені приблизно в один час. Це свідчить про те, що в якийсь історичний момент з яєць динозаврів перестали виводитися динозаврята. Чому?

— Може, радіація, як ви казали? — втрутився я.

— Припускаю, — сказав Ганковський, — хоча не вірю. Наші ж французькі колеги вважають, що причина тому — сім різких, хоча й короткочасних, похолодань. Похолодання не змогли вплинути на дорослих особин, але знищили ніжніші зародки. Якщо це так, то уявляєте собі трагічну картину? Ще живі останні старі динозаври, вони ще хлюпаються в пересихаючих болотах, але на зміну їм вже не прийдуть представники їх роду. І теплокровні звірі, такі дрібні, що динозаври і не підозрюють про їх існування, переймуть у них естафету життя на Землі.

— Картина, — сказав цілком щиро Полянов.

— До речі, ви не чули, що у нас на Саянах знайдено величезне кладовище динозаврів? Цього року там працюватиме розвідувальна група.

— У Парику? — запитав Полянов.

— Там, там.

— Наш кореспондент надіслав звідти фотографії, — сказав Мик-Мик. — Ми тому до вас і прийшли.

— Ага, — сказав доцент. — Я зовсім і забув. Ну і що він сфотографував?

— Василю Семеновичу, покажи товаришеві Ганковському, — сказав Полянов урочисто.

Я простягнув доцентові конверт.

Доцент витягнув пачку блискучих відбитків з конверта, надів пенсне і почав роздивлятися верхній знімок. Не кажучи ані слова, відклав його, подивився наступний. Ми з Мик-Миком завмерли, не важачись дихати.

— Диплодокус, — сказав нарешті тихо, задумливо і якось боязко доцент, і пальці його ніжно торкнулися поверхні знімка. — Довжина до двадцяти п’яти — двадцяти семи метрів. Верхня крейда.

Відклавши останню фотографію, Ганковський поглянув на нас крізь пенсне і запитав:

— Необхідна моя освічена думка?

— Так-так, — сказав Полянов, — ви розумієте…

— Дуже добре, я б сказав, украй добре і переконливо виконано. Це метод блукаючої маски?

— Це справжні фотографії, — сказав я. — Зняті на Саянах нашим фотокореспондентом Грісманом.

— Таж наша група ще не приїхала туди.

— Він там сам. І зняв.

— Як так зняв? — Доцент почав щось розуміти. — Підробка? — запитав він.

— Не думаю, — зітхнув Полянов.

— У Грісмана начисто відсутнє відчуття гумору, — сказав я. — Від нього навіть дружина пішла.

Мій аргумент справив на доцента враження.

— Дружина, кажете… — сказав він. — А фотографії дуже переконливі. Я за своє життя бачив мільйони відбитків, і весь мій досвід говорить, що це не підробка, не містифікація.

Доцент відклав фотографії і встав.

— У мене і плівка з собою, — сказав Полянов і теж вайлувато підвівся з крісла.

— Які вжито заходи? — запитав Ганковський.

— Ми приїхали до вас, — сказав Полянов.

— І все?

— Як тільки ви висловитеся, ми вживемо заходи, — сказав Мик-Мик.

— Можете скористатися моїм телефоном, — сказав доцент.

…І Полянов скористався. Він не злізав з телефону протягом години. Він зв’язався з Париком, він добився того, щоб Грісмана, котрий мирно відпочивав у готелі, витягнули з ліжка і привели до телефону, він витратив купу грошей на цей телефонний дзвінок. І свого добився.

Доцент нервово ходив по кабінету і час від часу знову починав розглядати фотографії.

— Неймовірно, — бурмотів він, дістаючи з полиць товсті фоліанти із зображеннями страхітливих скелетів і звіряючи відносні розміри ший і ніг чудовиськ.

— Є Грісман, — сказав тут Полянов. — Це ти, Мішо?! — кричав він у трубку. — Полянов говорить. Ти мені скажи — знімки твої не липа? Ні, кажеш? Сам бачив? Сам? Повтори! Так. Ти знаєш, що ти диплодокуса знайшов? Живого. Далеко вони звідси? Отож-бо я й кажу: диплодокуса, ди-пло-дока. Раніше не чув? Вчитися треба! То ти повтори: бачив своїми очима?

Полянов підморгнув нам і сказав:

— Бачив. Не бреше.

Він обернувся до трубки і продовжував:

— Що? Ні, це не тобі, я тут товаришам з університету говорив. Так от, далеко вони від міста живуть? Ага. Кілометрів сто, кажеш? А дорога туди є? Скільки без дороги? П’ятдесят? Тепер слухай. Зараз цією справою займуться вчені. Так що тобі там на місці допоможуть. З транспортом, із загоничами… Зрозумів?

— Хай нічого не робить. Завтра туди вилетимо і я, і мої колеги, — втрутився Ганковський.

На нього дивитися було страшно.

— Все ясно. То нічого особливо не роби. Без авантюр. Побачиш — спостерігай. Сам, кажеш? У жодному випадку. А так як знаєш. Щоб камери з рук не випускати. Кожен кадр на вагу золота. Все. Чекай подальших вказівок.