Кір Буличов - Оповідання

— Що з Резо? — запитав він.

Він дивився на мене так, наче я стояв далеко-далеко, на схилі гори, наче я був гінцем, від якого не можна чекати добрих звісток, як їх не чекають від посланців долі. І старий заздалегідь був готовий витерпіти ще один удар, на які таке щедре довге життя, але й здаватися перед долею він не мав наміру.

— Сідай, — сказав він мені раніше, ніж я міг відповісти.

— Резо живий і здоровий, — сказав я.

— Сідай, — повторив старий.

Здається, він мені не повірив.

— Резо живий. Передає вам привіт і турбується про ваше здоров’я.

— Коли ти його бачив?

— Вчора.

— Вранці?

— Вдень.

— У мене було погане передчуття вчора вранці, — сказав старий. — Ти де його бачив?

— У печері. Ми там працюємо. У експедиції.

— Правильно. У печері. І ти кажеш, що нічого не було?

Брехати йому було годі.

— Був обвал, — сказав я. — Але ми встигли відійти. Всі живі.

— А чому сам Резо не прийшов?

— Він залишився там працювати.

— А чому ти такий брудний? Що з твоєю головою? Ти втомився?

Старенька принесла тацю з нарізаним сиром, коржиками і гранчастою карафою, наповненою жовтим вином.

— Посунь сюди стіл, — наказав мені старий. — снідатимемо.

Я зробив, як велів старий.

— Як тебе звуть? — запитав старий, наливаючи вино в стакани.

— Гіві, — відповів я.

— Я не знаю Гіві серед друзів мого Резо.

— Я нещодавно в експедиції.

— Ти брешеш мені, — сказав старий, не засуджуючи мене. Просто констатував сумний факт. Потім додав: — Лікар заборонив мені пити вино. Особливо вранці. Я не слухаюся лікаря.

— Резо просив мене привезти вам гірський бальзам. Він не міг приїхати сьогодні, а мені було по дорозі.

Я розгорнув газету і простягнув шматочки смоли старому. Якби на моєму місці був Гіві, він оцінив би патетичність моменту. Але ж я і є Гіві. Чи я Бесо?

— Спасибі, синку, — сказав старий. Він понюхав грудку смоли. — Це справжній гірський бальзам. Резо вже другий рік шукає його для мене. Спасибі, що не пошкодував часу і привіз старому ліки. Коли тобі багато років і ти знаєш про безсилля лікарів, доводиться вірити в засоби, якими користувалися твої предки. Коли побачиш Резо, передай йому, що батько дякує йому і я постараюся встати на ноги до його повернення. А скоро Резо повернеться?

Старий мені вірив. Але старий був гордий.

— Я гадаю, що він повернеться навіть раніше терміну. Можливо, через день або два він уже буде тут.

І тут-таки я зрозумів, що попався. Не можна було цього говорити. Старий краще за мене знав, що Резо повинен був працювати під землею, принаймні, ще два тижні. Мені слід було раніше звернути увагу на настінний календар, який висів над головою старого. Місяць квітень був обведений червоним олівцем, і дні з другого числа до сьогоднішнього дня були перекреслені хрестиками. Старий рахував дні.

І я йому майже все розповів. Я розповів, що експедицію завалило під землею. Що всі живі, ми знаємо це напевно, але той, одна людина, яка вибралася нагору, хворий і не може показати шлях до решти. Він у лікарні. Я працюю в тій лікарні, і він просив відвезти бальзам.

Старий слухав мовчки, не перебиваючи. Він заплющив очі і був нерухомий, навіть, здавалося, не дихав.

— Я знаю вхід, через який вони пішли вниз, — сказав він, коли я кінчив розповідь. — Багато років тому люди шукали гірський бальзам, але потім вони загубили дорогу, забули. А як далеко вони пройшли цього року? У якому місці їх покинув Бесо?

І я уявив собі печеру так, як вона була нанесена на плані у Теймура. Я добре пам’ятав план, обведені тушшю ділянки, обстежені торік, олівцеві звивини ходів цього року і пунктирні лінії майбутніх розвідок.

Обвал застав їх на базі, в залі, де стояла рація. Це в чотирьох кілометрах від головного входу. Він зачепив частину залу, там було устаткування. І коли вони знайшли ліхтар і оглянули завал, то виявилось, що пробитися до виходу не вдасться.

— Ти кажеш, що люди не постраждали?

— Доктор зламав руку, і ще одна жінка сильно забилася.

— Я завжди казав Резо, що не можна брати жінок під землю.

— А решта відбулися легко. І тоді всі перебралися в сусідній зал, а Теймур послав Бесо і ще одного чоловіка шукати шлях нагору. Їм дали ліхтар, і вони пішли.

— У якому напрямі?

Я спробував пригадати. Я уявив собі цей хід, що звужується до розмірів кролячої нори, коли доводиться утискувати в породу і не знаєш, чи розшириться він коли-небудь або ж доведеться повзти назад.

— Він йшов на схід.