Кір Буличов - Оповідання

Я змерз і не хотів, щоб мене тут застали в голому вигляді. Я натягнув вологі джинси, які виявилися майже якраз, вдягнув майку і бувалий в бувальцях светр. Все це було брудним, на рукаві светра запеклася кров. Я відшукав під столом черевики Бесо, але вони виявилися на мене замалі. Це стало несподіваним ускладненням, якого ми з Бесо ніяк не чекали. Я відкрив шафу. Там були речі хворих з лікувального відділення. Я вибрав пару черевиків. Черевики були блискучі, лакові, вони ніяк не в’язалися з усіма моїми шатами, але не тиснули, а це було головним. З кишені джинсів я витягував пластиковий пакет з газетним кульком усередині.

«Резо простягнув мені пакет. Обличчя його в світлі останнього нашого ліхтаря здавалося ще виснаженішим, ніж зазвичай. Ліхтар світив зверху, і очі здавалися чорними ямами. «Ти мені обіцяєш?» — запитав Резо. «Обіцяю», — сказав я».

Ця картинка промайнула у мене в свідомості чітко, немов я сам бачив цього невідомого мені Резо. Я стояв у нерішучості.

«Далі що? — подумки запитав я Бесо. — Може, повернемося? Вони ось-ось похопляться».

І тут-таки я зрозумів, куди мені треба їхати. Саме треба їхати, і негайно. У село Мокві. Туди йде автобус. Від автобусної станції. Я узяв зі столу свій годинник. Годинник Бесо. Годинник ще йшов. Було двадцять хвилин на п’яту. Після операції не минуло й трьох годин.

Більше затримуватися було годі. Я загасив світло і вийшов з кладовки. Міський транспорт ще спить і бачить сни. Але до автобусної станції порівняно недалеко. І можливо, вдасться спіймати таксі. Це було б ідеально. Я по можливості швидко перетнув газон, що відокремлював інститут від воріт. Що далі я буду від нього в найближчі хвилини, то краще для мене, для Бесо і для кого ще?

«Ти упізнаєш його будинок. Він останній на вулиці. Весь в дикому винограді. А перед ним троянди. Ні в кого у селі більше немає троянд».

Це говорив Резо. Його голос.

Я перебіг газон і увійшов у напіввічинені ворота. У інституті була божевільна ніч, і тому всі правила були забуті. Де зараз нічний сторож?

Близько шурхотіла Кура. Загавкав собака. Їй відгукнулися собаки, ув’язнені в підвалі інституту. Мені здалося, що з боку інституту пролунав крик. Мене кличуть? Я пішов по шосе до міста. Я б біг, але знову підступила нудота і в голові шуміло. Я озирнувся. Зелений вогник таксі вискочив з-за повороту. Вийшовши на середину дороги, я підняв руку. Машина загальмувала.

— Хіба не бачиш, що в парк їду? — запитав таксист, висовуючись з вікна. — Нікуди я тебе не повезу.

— Мені тільки до автобусної станції.

— Не по дорозі, — сказав таксист.

— Скільки? — запитав я, норовлячи потрапити в тон таксистові.

— У тебе таких грошей немає, щоб я до автобусної станції поїхав.

— У мене термінова справа. Будь ласка, підвези.

Сторгувалися на трьох карбованцях. Шофер був вимушений підкоритися силі грошей, але це не зняло його роздратування. Він дивився прямо перед собою, але до мене не обертався і сердився на мене, тому що був незадоволений власною поступливістю.

«Камінь рвонувся з-під ніг, і повітря ударило в обличчя. Повітря було щільним, і в ньому потонув звук обвалу. Хтось скрикнув. Я впав на підлогу печери і боляче вдарився об чиюсь каску. Я не думав, що міг померти. Мені тільки хотілося, щоб все це швидше закінчилося. Тоді я вийду назовні. Але гарчання гори не припинялося, немов порода намагалася заповнити всі порожнини в горі…»

— Приїхали, — сказав таксист. — Тепер мені до парку зайвих десять кілометрів їхати. Розплачуйся.

Я завмер. Мої руки не знали, в якій кишені лежать гроші. Гроші лежали в піджаку Гіві, а на мені були джинси і светр Бесо. І в них не було грошей.

— Я гроші забув, — відповів я спокійно, тому що вже був на автобусній станції і до Мокві їхати не більше години.

— Жартуєш, — переконано сказав шофер. — Жартуєш.

Така підступність не вкладалася в його свідомості.

— Завтра прийдете до мене в інститут. Десять карбованців заплачу.

— Жартуєш, — говорив шофер вже більш переконано. — Дорого тобі обійдуться ці жарти. У парк поїхали. Там поговоримо.

Шофер перегнувся через мене, притягаючи двері до себе.

— Візьміть що-небудь під заставу, — попросив я.

— Що з тебе візьмеш? — сказав шофер, оглядаючи мене. — Що з такого візьмеш?

Він був розчарований у людстві.

— Годинник, — пригадав я. — Візьміть годинник.

Я не став чекати його відповіді. Потягнув браслет. Передав йому годинник.

— Не потрібен мені твій годинник, — розсердився таксист.