Кір Буличов - Оповідання

— Лорд розмовляв з директором, а знаєш, що сказав директор? Він умив руки. Він чудово розуміє, що слід кріпити зв’язки науки з виробництвом, а якщо у нас нічого не вийде, завжди можна розкритикувати Лорда за те, що той намагається нав’язати виробництву недобудовану снопов’язалку.

Я пішов за Нателлой в операційну. У коридорі нам зустрівся товариш Кікнадзе, який вже обжився тут і виглядав орлом.

— Бажаю успіху, — сказав він мені. — Вам ще ніколи не доводилося проводити відповідальнішої операції.

— Велике спасибі, — подякував я ввічливо. — Як добре, що ви мені про це сказали.

Кікнадзе стояв і думав, образитися йому на мене чи ні.

— Навіщо ти так розмовляєш з людьми, Гіві? — поклала мені Нателла чергове риторичне питання. Вона великий майстер риторичних запитань. — Ти не уявляєш, як він переживає. А там ще родичі спелеологів, і всі від нього чогось вимагають.

— Але я нічого від нього не вимагав. Мені можна було дати спокій. Ти ж знаєш, що перед прийомом слід розслабитися і перебувати в спокійному стані духу.

— Я тебе підготую, — сказала Нателла.

— Не треба. Мене готуватиме Давид. Не позбавляй його цього задоволення. Якщо ж ти цим займешся, то я не зможу настроїтися на прийом. Я думатиму тільки про тебе. До речі, ти не хотіла б стати моїм інформантом? Я потім тобі дістану парик.

— У жодному випадку, — сказала Нателла. — І не через волосся.

— Ти боїшся, що я дізнаюся про твоє справжнє ставлення до мене?

— Так, боюся.

— Ти мені лестиш.

— Навпаки.

Коли я, пахтячи йодом, з’явився в операційній, там уже все було готово. Я підійшов до столу, на якому лежав Бесо Гурамішвілі. Наш анестезіолог проводив військову раду з сивоволосим і заслуженим колегою з Інституту хірургії. Я їм не заздрив. Навіть мені було ясно, що вони підтримують в Бесо життя з останніх сил. Бесо мені сподобався. Його поголили, і він став схожий на мене. Або на Маяковського. Тільки молодого.

Я кивнув Пачулія, який привіз Бесо до нас. Пачулія був хорошим хірургом. Я був з ним знайомий, хоча і не признався Давиду. Ми вчилися з Пачулія на одному курсі, але він був відмінником, а я ні. І цей Пачулія проводив зі мною виховні бесіди.

— Ти готовий, Гіві? — запитав Лорд батьківським голосом, неначе збирався запросити мене до парку або в кафе-морозиво.

Я постарався розслабитися і зайнявся самонавіюванням. Спочатку розслабив м’язи чола, потім уявив, що розслаблюю м’язи очей.

Я лежав на столі і, якщо повернути голову, міг побачити гострий темний профіль Бесо. Анестезіологи прийшли до якогось рішення, і молоденька кардіологічка з нашого інституту була допущена до їх високої наради. Я спробував уявити собі, як там, в печері, напевно, дуже темно і страшно.

— Сподіваюся, Бесо ніколи не крав запонок у дідуся Іраклія, — сказав я Давиду, і це були мої останні слова, тому що вони дали мені наркоз, чого я також не терплю.

Напевно, моєю останньою думкою було міркування про те, що анестезіологи мене надовго відключати не будуть, тому що я опам’ятався саме з цією думкою в голові. Проте, хто я такий і чому мене не треба надовго відключати, я здогадався не відразу. А здогадавшись, заснув, тому що злякався, що вони ставитимуть мені питання, а відповісти мені нічого. Погано, коли від тебе чогось чекають, а ти допомогти не можеш. Це чудово знають усі, кому доводилося провалюватися на іспитах. Мені доводилося.

Крізь сон мені було чути їх голоси, і мені здавалося, що я все розумію і навіть будь-якої миті можу невимушено включитися в розмову. І не включаюся за власним бажанням.

Знову прокинувся я в палаті. Було темно. За скляними матовими дверима горіло світло, і по склу, як у театрі тіней, пропливали людські силуети.

Як завжди, боліла голова, і мене мучило почуття розчарування в собі і ще більше вина перед Лордом, який на мене так розраховував, а я його підвів.

Я підняв руку, щоб подивитися на годинник, але, звичайно, ніякого годинника на мені не було. За дверима зашелестіли голоси. Слух у мене був загострений, і я розрізнив чийсь низький голос, напевно Лорда:

— За нашими даними, зазвичай минає дві-три години, перш ніж починається приживання інформації.

Двері відчинилися, і навшпиньки увійшла Нателла. Я заплющив очі, мені не хотілося з ними розмовляти. Нателла щось робила на столику біля ліжка, брязнув стакан. Вона вийшла. Сказала там, у коридорі:

— Спить ще.

— Кава готова, — почувся голос Русико.

Я відчув удячність до Русико, яка здогадалася, чим можна їх усіх відволікти від дверей. Вони, певно, теж зраділи, і мигтіння тіней на склі припинилося.