Кір Буличов - Оповідання

Я так і не розгледів його обличчя.

— Хороший годинник, «сейко», — сказав я.

Годинник належав Бесо, тому я знав, що він «сейко».

Це переконало шофера.

— Гаразд, — сказав він. — Всяке буває. Ти тільки мій номер запам’ятай.

Він сказав номер, але мені було ніколи. Якийсь ранній автобус під’їхав до будівлі вокзалу. Я побіг до нього. Над вітровим склом автобуса був написаний маршрут. Автобус йшов у інший бік. Таксист наздогнав мене.

— Номер не забудь! — крикнув він.

— Гаразд, — сказав я і поспішив до будівлі вокзалу.

На вокзалі ще панувала ніч. Декілька випадкових пасажирів, збуваючи час, дрімали на лавках. Лисий чоловік у брудному светрі і рваних джинсах (це я) увірвався до залу і почав дико озиратися в пошуках розкладу. Нарешті я угледів дошку і кинувся до неї. Я сам ніколи не їздив в Мокві, але Бесо бував там, давно, але бував. Найближчий автобус у тому напрямку йшов через півтори години.

Я стояв перед дошкою. Остання моя цінність — годинник Бесо вже зник. Доведеться йти на шосе, ловити попутні вантажівки, тому що шофери вантажівок чуйніші люди, ніж таксисти. Але до шосе ще потрібно добратися.

Знайома дівчина спала, поклавши голову на спинку лавки. Це була та дівчина, яка шукала Бесо і хвилювалася за нього в інституті. Ні, що я кажу! Це була моя сестра Нана. Її, напевно, вигнали до ранку з інституту, веліли раніше восьмої там не з’являтися. А може, вона хоче з’їздити до мами. Мама нічого не знає, від неї, звичайно, все приховали…

Я зробив крок до Нани, щоб заспокоїти її, сказати, що зі мною все гаразд, і завмер, злякавшись свого руху.

Нана підвела голову, немов я її покликав. Вона дивилася на мене пильно, і я злякався, що вона увізнає светр і джинси Бесо. Я зробив крок назад, а вона намагалася зрозуміти, звідки їй знайоме моє обличчя. Адже вона бачила мене так недавно, але в інституті я був респектабельний, в костюмі, при краватці. Вона ще дивилася на мене, а позаду почулися важкі кроки, і я знав, що це до мене.

Я швидко обернувся, готовий тікати. По залу йшов шофер таксі. На його товстому вказівному пальці теліпався годинник «сейко».

— Ти куди втік? — запитав він строго. — Я вже година як роботу закінчив, а повинен за тобою по всьому Тбілісі бігати.

Я зрозумів, що Нана зараз упізнає годинник, і пішов назустріч таксистові, щоб загородити його плечима.

— Ти номер не записав, — продовжував таксист.

Він був немолодий, схожий на Лорда, немов був його старшим братом. У таксиста був крупний пористий ніс, ретельно доглянуті вуса.

— Ходімо, — сказав я, намагаючись відтіснити його від Нани. — На вулиці поговоримо.

Таксист підкорився. Моя метушня по залу розбудила почекальників, вони дивилися на мене з підозрою, немов я заразом збирався потягнути їх валізи.

На вулиці було зимно. Згори дув крижаний вітер. Светр Бесо майже не грів. Я щулився.

— Тобі куди треба? — запитав таксист.

— У Мокві.

— Знаю, — сказав таксист. — У мене там брат жив. До війни ще. Одружився і жив. Потім виїхав до Телаві. А у тебе там кохана дівчина?

— Чому?

— Дуже переживаєш, — сказав таксист.

Він дістав пачку сигарет, простягнув мені.

— Спасибі, не палю, — сказав я.

— Ти не думай, що я через три карбованці на тебе накинувся, — сказав таксист. — Я вже година як відпрацював. Я брехунів не люблю. А то, буває, сяде: грошей немає, а сам легенди придумує.

— У мене гроші в інших штанах, — сказав я щиру правду.

Я огледів майдан, сподіваючись, що трапиться диво — з’явиться автобус з написом «Мокві» над вітровим склом.

— Важлива справа у тебе в Мокві? — запитав таксист.

— Ви вже відпрацювали, і грошей у мене немає.

— А ти в мої справи не втручайся, — сказав таксист. — Я ліпше від тебе знаю, що мені робити. Сідай в машину.

— Що?

— Сідай в машину, кажу. Скільки я тебе посеред майдану чекати зобов’язаний?

Ми виїхали з міста. Вже світало. У кабіні було тепло, затишно, і тягнуло в сон. Поливна машина обдала нас струменем води, і краплі скочувалися по склу.

— Я божевільний, так? — запитав шофер.

— Ні. Добра людина.

— Я не добрий. Я твій годинник все одно під заставу залишу.

Засвітилося червоне світло. Ми стояли на пустельному перехресті, і світло ніяк не перемикалося.

— Котра година? — запитав я.

— Все одно годинник не віддам, — сказав шофер. — Пів на шосту. Спізнюєшся?

— Спізнююся.

— А тобі в який будинок у Мокві треба? Я там всіх знаю.

Я не відповів. Я забув, у який будинок мені треба. Я довірився Бесо. А він не хотів підказати.