Кір Буличов - Оповідання

— І далеко вони пройшли?

— Ні. Вони повернулися за аквалангом. Це…

— Я знаю, що таке акваланг.

— Хід розширився. Там був ще один зал, але вихід з нього був під водою.

— І далі Бесо пішов сам?

— Так. У них залишався один акваланг, притому вони все одно не могли протягнути доктора і ту жінку. А Бесо скелелаз. І він худий. І всі сподівалися на нього.

— А що сказав Резо, коли вони прощалися?

— Резо сказав, щоб він обов’язково знайшов вас і віддав пакет з бальзамом, коли вийде. Він пояснив, як знайти ваш будинок.

— Чому ти сказав мені, що тебе звуть Гіві і ти працюєш в лікарні? Адже ти там був? І ти вийшов нагору?

— Я присягаюся вам, що сказав правду. Бесо лежить у лікарні.

— Ти здаєшся мені хорошою людиною, але ти весь час чомусь звертаєшся до брехні. Якщо ти Бесо, то чому ти поїхав сюди, а не привів людей до того місця і не показав їм шлях? Якщо ти Гіві, то як же Бесо пригадав, що було під землею, і не сказав, де він вийшов нагору?

— Він погано почуває себе. Він забув.

Старий зітхнув. Він втомився зі мною боротися.

— Якщо пройти від села вгору по ущелині три кілометри, — сказав він, — там є шпара в землі. Я сам туди не спускався. Але я гадаю, що, якщо йти, як ти сказав, можна наблизитися до людей. Скажи, скільки Бесо йшов?

— Його знайшли на дорозі пізно увечері. Годині о десятій.

— Де?

Я сказав де.

— Ні, це далеко від того місця, але все-таки можна спробувати. Я пошлю з тобою Георгія. Він спритний хлопець і знає ті місця.

За дверима зашурхотіли кроки, скрипнули дошки веранди. Старий ледь посміхнувся.

— Вона вже побігла, — сказав він. — Вона слухала за дверима.

«Я випірнув з крижаного потоку. Я боявся, що у мене зупиниться серце. Адже у мене не було гумового костюма, лише акваланг. Костюм залишився в завалі. Я зняв акваланг і кілька разів підстрибнув, щоб зігрітися. Повітря здавалося теплим після води, але це було оманливе тепло. Як їм там, у печері, без ліхтаря. Коли я йшов, вони співали пісню. У чотири голоси. Гарно співали. Дарма, виберуся нагору — відігріюся. Я перевірив компас, чи не потрапила вода. Ні, все гаразд. Я вибрав хід, який вів вище від інших на схід…»

Дошки веранди заскрипіли різко і часто. У дверях стояв невисокий хлопчина в армійських шианах і синій сорочці.

— Ви мене кликали, дядьку Баграте?

— Доброго ранку, Гогі. Мені потрібна твоя допомога. Прокинься.

Гогі протер заспані очі.

— Ти можеш провести нашого гостя до тріщини у верхній ущелині?

— Зараз?

— Дуже нагальна справа. Він тобі пояснить по дорозі. Візьміть мотузок і гаки. Там, під землею, люди. Треба їм допомогти.

Він не сказав, що серед них його син.

— Звичайно, дядьку Баграту.

— І візьміть коржиків і води. Може, вам доведеться йти довго.

Я думав про те, що мені, Гіві, думка про те, щоб спуститися в якусь темну, холодну печеру навіть заради спелеологів, була б жахлива. Бесо цього не боявся. Я теж цього не боявся.

— Я чекатиму, — сказав старий.

Старенька стояла на веранді. Вона простягнула мені моток міцного мотузка і хурджин з коржиками і бутлею. Вона перехрестила мене і залишалася на веранді, поки ми не зникли з очей. Цуценя провело нас до хвіртки і ввічливо гавкнуло на прощання.

— Пошта відчинена? — запитав я.

— А що вам потрібно? — запитав Гогі.

Він був нижчий від мене на голову, але крокував широко, прагнучи потрапити зі мною в ногу.

— Телефон.

— Пошта зачинена, а телефон є у Левана. Ось його будинок.

— Ми їх не розбудимо?

— Усі вже встали.

Георгій обігнав мене. Коли я увійшов до кімнати, господар будинку, в піджаку поверх майки, коротко привітався зі мною, показав на телефон і відразу вийшов з кімнати. Георгій узяв у мене мотузок, хурджин і теж вийшов, сказавши: «Через вісім набирайте».

Я подзвонив в інститут. Вниз, у довідкове. Там не відповідали. Я зовсім забув, що ще немає сьомої, а місто прокидається куди пізніше, ніж Мокві. Я подзвонив нагору, в ординаторську. Навряд чи наші пішли, тим більше після мого таємничого зникнення.

Трубку підняли відразу. Це була Нателла. Я запитав басом: «Який стан хворого Бесо Гурамішвілі?»

— А хто говорить? — запитала Нателла.

— Його дядько.

Я боявся, що, якщо вона мене впізнає, почнуться розпитування.

— Бесо трохи краще, але він ще без свідомості. Це не ти, Гіві?

Нателла була не упевнена. Вона запитала, немов вибачалася. Мені стало шкода її.

— Так, це я. Але мені зараз ніколи. Я потім подзвоню.

Я відразу повісив слухавку.