Кір Буличов - Оповідання

Георгій з Леваном чекали мене.

— Він піде з нами, — сказав Георгій.

Ми поспішили до гір. Скрутили з дороги і почали підніматися стежкою. Мої супутники йшли швидко. Сонце почало пригрівати. Я відчував, як калатає у мене серце. Витримаю якось, нічого зі мною не трапиться. Це від малорухливого життя. Треба вранці робити гімнастику.

«…Я підвівся і змусив себе спертися на лікті. Там, звідки я щойно звалився, горіла вечірня зірка. Вона уміщалася точно в центрі отвору, і, хоча я знав, що навряд чи тепер дістануся до нього, зірка була чимось надійним, що належало до світлого і сухого верхнього світу. Я сів. Було важко дихати. Ні, не важко, неможливо дихати. Треба було лягти і заснути. Скільки годин я пробирався сюди? Десять, сто? Напевно, я на кілька хвилин знепритомнів, тому що, коли я знову розплющив очі, зірка змістилася до краю отвору. Я стягнув з себе куртку. Вона мені тільки заважала. Зараз я перепочину і почну все знову…»

— Ще хвилин п’ять залишилося, — сказав Георгій, — і буде та шпара.

Далеко внизу, поблискуючи під сонцем, в’юнилася дорога. Десь там і знайшли Бесо…

«Ні, мене знайшли далі. Я лежав на землі. Було холодно. Був пізній вечір, я не міг звести голову, щоб подивитися на ту зірку і сказати їй спасибі. Дорога була зовсім поряд. Проїхала машина, але у мене не було голосу, щоб крикнути. У мене нічого не було. Я спробував сповзти по укосу вниз. Рука не послухалася мене, заплуталася в светрі, светр був мокрим чи то від води, чи то від моєї крові. Я знав, що кров тече зі скроні, але мені нічим було її зупинити. Я знав, що сповзу по осипу дороги і мене помітять. І по моєму сліду на осипі знайдуть отвір в горі. На другому боці дороги, ледь навскоси, стоїть дерево з двома верхівками. Я ляжу уздовж осипу і покочуся вниз, мов колода. Тільки б не загубити пакет Резо. У жодному випадку не загубити… Там бальзам для його батька… У селі Мокві, крайній будинок, і там він мене чекає. Я покотився вниз по осипу, а камені витикалися з нього і били мене, мов кулаками…»

— Стійте, — сказав я.

— Втомилися? — запитав Георгій.

— Ви знаєте ці місця? Там, унизу, край дороги, є велике дерево з двома верхівками…

Вони задумалися.

— Може, біля повороту?

— Ні. Там два дерева… А знаєш, біля…

— Звичайно, воно там.

— Слухайте тоді. Георгію, біжи мерщій назад у село і телефонуй за номером, який я тобі дам. Нехай вони беруть машину і їдуть туди, де знайшли Бесо Гурамішвілі. Зрозумів? Але не до того самого місця, а до дерева з подвійною верхівкою. Там серпантин, і він скотився на один виток дороги нижче, тому вони не знайшли вихід. Ясно? А ви, Леване, ведіть мене туди, лише не бігом, я дуже стомився.

— Нічого, — сказав Леван. — Це під гору. А хто скотився на виток нижче?

— Я ж сказав — Бесо.

— А чому ви раніше про це не знали?

Тут би мені відповісти шпилькою. Все одно ж людина нічого не зрозуміє. Але я поспішив відповісти в кращих традиціях Бесо, серйозно і по змозі докладно.

— Я не міг раніше пригадати. Це був, очевидно, другий шар пам’яті. Зверху залишилося те, що турбувало Бесо в останню хвилину перед тим, як він знепритомнів. І я пригадав про старого Баграта.

— Ви пригадали?

— Гаразд, вважайте, що ми разом пригадали.

Швидше б розвіялася мана. Бесо впливав на мене позитивно. Якщо так піде справа, скоро я стану хорошим і мене всі почнуть любити. Нателла буде щаслива, Давид буде щасливий…

Ми спускалися вузькою стежиною до дороги, яка здавалася тонкою звивистою річкою, тому що від неї відбивалися промені вранішнього сонця.

З російської переклав Віталій Геник

Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).

Я лише раз бачив, як гине корабель. Інші цього ніколи не бачили.

Це не страшно, тому що ти не встигаєш у думках перенестися туди і відчути все по відношенню до себе. Ми дивилися з містка, як вони намагалися опуститися на планетку. І здавалося, що це їм вдається. Але швидкість все-таки була надто велика.

Корабель діткнувся дна пологої западини і, замість того щоб завмерти, продовжував рухатися, немов хотів сховатися всередину каменя. Але кам’яне ложе не забажало піддатися металові, і корабель став розповзатися, немов крапля, що впала на скло. Рух його сповільнювався, тільки дрібними бризками, ліниво і беззвучно, якісь частини його відокремлювалися від основної маси корабля і чорними цятками злітали над долиною, розшукуючи зручні місця для того, щоб улягтися і завмерти. А потім цей нескінченний рух, що продовжувався близько хвилини, припинився. Корабель був мертвий, і лише тоді моя свідомість із запізненням реконструювала гуркіт лускаючих перегородок, стогони розірваного металу, завивання повітря, яке кристалами осідало на стінах. Живі істоти, які там щойно були, певно, встигли почути лише початок цих звуків.