Кір Буличов - Оповідання

— Не може бути, — здивувався я. — Таких маленьких не буває.

— Кажуть, у Тбілісі в деяких районах дзвенів посуд у шафах.

— Це від міського транспорту, — постарався я втішити Давида. — А все-таки при чому тут ми? Ми не «швидка допомога». Ми науково-дослідний інститут, можна сказати, Інститут мозку.

— Власне. Інститут мозку. А Пачулія знав, над чим ми працювали. Він у лютому був на конференції в Києві, де Лорд робив доповідь. Ось він і запам’ятав. Ідея, звичайно, дика, малореальна, але від цього залежать життя інших людей.

Тут Давида відволікли. У вестибюль вбігла чарівна тоненька дівчина, розпатлана, вона кинулася до нас і прошепотіла:

— Він де? Він живий?

У дівчини було таке велике і дитяче горе, що навіть такий закоренілий егоїст і цинік, як я, відвернувся і не сказав ні слова. Я взагалі у таких випадках нічого не вмію говорити. Зате Давид — великий майстер лікарського поводження.

— Ви, пробачте, про кого питаєте? — запитав він майже ніжно.

— Про Бесо. Про Бесо Гурамішвілі.

— Звичайно, звичайно, — сказав Давид. — Стан, прямо скажу, важкий, але немає жодних підстав впадати у відчай.

— Можна мені до нього? — перебила Давида дівчина.

— Ні, зараз не можна. Завтра можна буде.

— Але ви мене не обманюєте?

— Навіщо я буду вас обманювати? Зараз Бесо спить, і його не можна турбувати. Я вам раджу завтра зранку сюди приїхати і тоді…

— Він розбився? Так? Він в печері розбився? — Дівчина помітила, що Давид, узявши мене під лікоть, намагається відвести нагору, і підбігла до нас.

— Ні, — сказав Давид, — його знайшли нагорі. На дорозі.

— А решта?

— Їх шукають.

— А як же він міг вийти, а вони ні?

Давид поглянув на круглий електричний годинник над сходами і ухвалив кардинальне рішення.

— Слухайте. Дві години тому на дорозі, в сорока кілометрах від міста, був знайдений Бесо Гурамішвілі. Його знайшов шофер вантажівки і хотів було відвезти в лікарню, в район, він їхав від Тбілісі, але, поки шофер намагався допомогти Бесо, з’явилася машина рятувальників. І вони впізнали Бесо. Вони його не чіпали, поки не приїхала «швидка допомога» з міста. Тепер ясно?

Я сказав, що мені нічого не ясно, а дівчина хотіла було сказати те ж саме, але не посміла.

— Що неясно? — здивувався Давид.

— Чому рятувальники шукали Бесо. Він альпініст?

— Ні, він спелеолог. Ти, звичайно, не читав. Ти нічого, окрім розважальної літератури, не читаєш. Торік спелеологи почали проходження печери, всього в сорока кілометрах звідси. Про це писали скрізь. Це велика експедиція.

— Вісімнадцять чоловік, — сказала дівчина. Вона трохи заспокоїлася. Я уявив собі, як їй було мчати сюди по нічному місту, коли її коханий в лікарні і невідомо ще, чи живий він. — Вони торік почали, шістнадцять кілометрів на карту нанесли. Ви не уявляєте, як там цікаво. Він мене минулої осені брав, лише до бази. Там такий сталактитовий зал… Олесю!

Виявляється, вона побачила рудого бородатого паруб’ягу в штормівці, з тієї, досить нудної породи людей, яким завжди треба залізти в такі місця, куди нормальних людей не тягне.

Дівчина кинулася до Олеся, немов пустельник до води. Давид уточнив:

— Рятувальник.

— Ну і що далі? — кажу я. — Де ми з’являємося на сцені?

— Бесо — один із спелеологів. Група працювала під землею вже другий тиждень. У них там лікар. Є зв’язок із землею по рації, а нагорі контрольна група. Сьогодні удень був землетрус. Словом, вхід у підземеллі завалило, зв’язок урвався, і що трапилося зі спелеологами, нікому не відомо. Уявляєш, до самої ночі рятувальники намагаються бурити завал, шукають, чи немає інших входів до печери, і раптом на дорозі, в десяти кілометрах від основного входу виявляється Бесо Гурамішвілі.

— А він нічого не може розповісти.

— Вірно. Він нічого не може розповісти, і є підстави вважати, що привести до тями його сьогодні не вдасться. А коли вдасться…

— Вхід сильно завалило?

— Вочевидь, сильно. Запитай у Олеся. Він привіз Бесо. Він його друг.

— Сам питай. Моя допомога там не знадобиться.

— Наша з тобою допомога може знадобитися.

— Яким чином?

— Установка.

— А як з її допомогою дістатися до спелеологів?

— Йдемо нагору, дорогою ти думатимеш, Гіві. Може, здогадаєшся.

Я йшов по сходах. Переді мною погойдувалася широка м’яка спина Давида, і я все не міг придумати, як за допомогою нашої установки можна відкопати спелеологів. Відразу вісімнадцять чоловік, ні, сімнадцять, один з них якось видряпався…