Кір Буличов - Оповідання

— Виспалися? — запитав він, почувши, що вона зіскочила з койки.

За ілюмінаторами мчить жовта імла. Круглий годинник над робочим столом показує 11.34. Регіна затрималася в житловому відсіку, згадуючи, де щітка для волосся, — найменше на світі їй хотілося з’являтися перед Станіславом скуйовдженою, як щеня після бійки. Але щітка лежить біля мийки, в тому відсіку…

Широка долоня Станіслава виникла в проймі дверей. На долоні лежала щітка.

Станіслав сказав з-за дверей:

— Я піду приберу в тамбурі. Повернуся через десять хвилин. Щоб до цього часу ви були у повному порядку і готові снідати. Ви їсте манну кашу?

— Їм! Обожнюю! — сказала Регіна, приймаючи щітку і з солодкою безнадією розуміючи, що шалено, безнадійно закохана в цього ввічливого сухаря…

— А потім що? — Стас закурив, і Станіслав, що не любив тютюнового диму, кашлянув, розгонячи дим перед особою.

— Вона прожила у мене в курнику ще два дні. Вірніше, два з половиною дні.

— Скінчилася буря?

— Ні. Мимо йшов великий всюдихід. Вони завернули до нас і взяли Регіну.

— І що вона сказала на прощання?

— Нічого. Вона ввічливо попрощалася. Як і прийнято. Подякувала мені за гостинність.

— І все?

— Вона була сердита на мене.

— Чому?

— Мені здається, в глибині душі вона вважала, що я навмисно викликав усюдихід, щоб спекатися її.

— А ти викликав усюдихід?

— Ні, я тут абсолютно ні при чому. Але якби я міг викликати його, я б це зробив. Так що її здогадки були недалекі від істини.

— Ти злякався?

— Мені було шкода дівчинку.

— Вона не дівчинка. Вона доросла людина. Їй надійшов час полюбити. І тут трапився ти. Не дуже гарний, але цілком самостійний чоловік, притому рятівник. Ти ж не проявляв жодної ініціативи: безвідмовний капкан.

— Не намагайся здатися циніком.

— Я не намагаюся. Це не цинізм, брате. Це констатація факту. Цілком імовірно, що, побач вона тебе тут, на Ваялі, пройшла б мимо, не звернувши уваги. Таких чоловіків, як ми, тут тисячі.

— Вона бувала на Ваялі, вона виросла на Землі. Але полюбила мене.

— Вона про тебе вже забула.

— Ні.

Станіслав дістав листа, простягнув його братові.

Стас розгорнув його і відзначив:

— Банальний почерк.

— Не в почерку річ, — терпляче сказав Станіслав.

Стас недбало пробіг очима рядки, перевернув лист на другий бік — чи не написано там чогось.

— Що ж, — сказав він нарешті, — дуже зворушливо.

— І все?

— Що ж іще я можу сказати? Не я вселяв їй ці почуття.

— Ти жартуєш?

— Ні, я серйозний.

— Часом я не знаю, коли ти жартуєш, а коли серйозний. Я бачив її очі, коли ми прощалися. Вона писала щиро.

— Ні на хвилину в цьому не сумніваюся. Та і не мої сумніви тебе турбують.

— Ні, не вони. Але, присягаюся тобі, я не робив ніяких кроків для того, щоб…

— Спокусити її?

— Цього разу ти жартуєш.

— Жартую.

Станіслав підвівся з крісла і підійшов до вікна. Там списами піднімалися хмарочоси Ваяли, на тлі великого червоного сонця роєм мошкари мигтіли флаєри. Станіслав наблизив обличчя до скла, дивлячись униз, у прірву вулиці.

— Послухай, брате, — сказав Стас. — Ти безсилий їй допомогти. І, присягаюся тобі, мине тиждень, місяць, вона утішиться, вона молода і про все забуде. Тож нехай тебе не мучать докори сумління. Я повторюю: їй прийшов час полюбити, і ти вчасно трапився їй на шляху.

— Ти не бачив її, — сказав Станіслав. — Вона дуже мила і розумна. Вона щира. Мені дуже шкода її.

— Іншому на твоєму місці я запропонував би на ній одружитися.

— Знову жартуєш?

Станіслав різко обернувся. Густі чорні брови зійшлися до перенісся однією зламаною чорною лінією.

— Ти сердишся, Цезарю, — сказав Стас. — Отже, ти не правий.

— Ти повинен побачити її, — сказав Станіслав.

— Я чекав цього прохання.

Брови Стаса зійшлися в таку ж чорну зламану лінію. Ті ж сірі очі з секунду витримували погляд андроїда, метнулись убік, рука з довгими плоскими пальцями відшукала на столі пачку сигарет.

— Не пали, — сказав Станіслав. — Я не люблю цього. Мені шкідливо.

— Ти успадкував мої достоїнства, але знаєш, чого тобі не вистачає, щоб стати людиною?

— Знаю. Чув. Недоліків.

— Я повторююся.

— Так. Часом я замислююся про жорстокість людей. Ні, не окремих індивідів, а людей в цілому. Я розумію, що, створюючи андроїда, ви йдете шляхом найменшого опору — максимальне дублювання оригіналу. Чудового, видатного оригіналу. І забуваєте про недоліки. Забуваєте про те, що я не лише неповноцінний, але й настільки досконалий, що усвідомлюю свою неповноцінність. Мені осоружне марнославство біоконструкторів. Я маю бути примітивнішим. Біоробот, і край. Робот, від слова «робота».