Кір Буличов - Оповідання

Ми з Гусєвим кинули прути і інстинктивно відсунулися від дошки. Але нічого сказати не встигли. Нас випередив Гліб, який у цей час дивився в ілюмінатор.

— Прийшла весна, — сказав він.

За ілюмінатором оживав ліс. На очах танучі хмари змінювали його колір, і він уже не був темним, він був різнобарвним — кожен стовбур мінився скаженими яскравими фарбами. У просвіті хмар з’явилося сонце, і промені його, падаючи на ліс, викликали в ньому пароксизми діяльності. Суччя тріпотіло, сіпалося, згиналося, перепліталося, танцювало; і здавалося, дерева ось-ось вирвуться з корінням і підуть у танок. Кожна частинка, що стужилася за «сонцем», — адже наші хокеїсти також були частинками дерев — зустрічала весну.

На кінцях неоковирних галуз набухали бруньки і відразу ж тріскали, виявляючи згорнуте в трубку листя чи бутони квітів. Очі не встигали фіксувати швидкоплинні зміни, ми лише відзначали результати їх і перекидалися розгубленими короткими репліками:

— Глянь, квітка розкрилася.

— Наче пожежа.

— Камери ввімкнені?

— Ти бачиш?

— Збожеволіти!

— Правіше поглянь.

— Де об’єктив?..

З густого світлого листя, з танцюючих квітів, з клубків ліан вилітали пташенята і багатокрилі метелики. Синій жук, вирвавшись із бушуючого лісу, немов куля ударився в ілюмінатор і боком, боком побіг до краю, косячи на нас білим оком.

На якийсь час ми забули про хокеїстів. Ми з’юрмилися біля ілюмінатора. Вражені, милувалися барвами і рухами лісу, хоча й розуміли, як важко буде вивчати це дике, стрімке життя, як важко буде пройти ці ліси.

А коли ми знову обернулися до хокейного поля, то побачили, що шайба залетіла в праві ворота, а дерев’яні чоловічки, сплівшись у купу, відчайдушно воюють ключками. Хоча це, певно, нам здалося. Просто рослинна енергія випадково набула дивної форми.

— Давайте свисток і видаляйте всіх з поля, — сказав Гліб. — Хокейний сезон закінчився. Нам доведеться порадитися…

З російської переклав Віталій Геник

Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).

Коля Широнін застряг у дверях вагону, і рибалки, які боялися, що потяг рушить, штовхали його в плечі і обурювалися. Коля притискував мотор до грудей, і той весь час норовив звалити його вперед. Рюкзак тягнув назад і врівноважував. Це ще можна було витерпіти, коли б не складений візок, на кшталт тих, з якими бабусі ходять по магазинах, але більший, вдосконалений. Візок висів через плече, хилив Широніна вліво і всюди застрягав.

Коли Коля опинився нарешті на крупному річковому піску, що вистилав майданчик перед складеною з колод будівлею станції, він довго стояв, похитуючись і намагаючись відновити рівновагу. Навколо літали в повітрі намети, байдарки, рюкзаки і спінінги, металися люди у ватниках, брезентових куртках і гумових чоботях. Потяг стоїть у Скатині хвилину, а з кожного вагону хотіло вийти чоловік по двадцять, не менше.

Відсапавшись, Коля розклав візок і прив’язав до нього мотор і рюкзак. Потяг поповз далі, неначе відсунулася театральна завіса. Замість зелених вагонів виявилося пологе, стікаюче до Волги поле, мальовничо уставлене купами дерев, селами з розкладеними поміж ними коричневими і салатними ковдрами весняних полів. Рибалки і туристи поспішали туди, за залізничну колію, до бази «Риболов-спортсмен», до води і далекого лісу. Коля не без зусиль підняв ручку візка і поволік його за собою в інший бік, уздовж полотна, до залізничного мосту, біля якого треба було скрутити в ліс, по берегу річки Хлопушки, до села Городище.

Дорога була нерівною, вона переривалася широкими брудовими перешкодами, посеред яких текли до Хлопушки каламутні струмки. Візок загрузав на кожній переправі, Широнін, витягнувши його на сухе місце, сідав відпочити, а мимо пролітали на мотоциклах місцеві хлопці. По Хлопушці наввипередки з мотоциклами поспішали моторки, і Широнін на слух визначав, які на них мотори і що в моторах негаразд. На моторках стояли переважно «Вітерці», рідше на «казанках» ревли «Вихори». Річка була найпевнішим і найлегшим шляхом від станції до сіл, що стояли по Хлопушці, але у бабусі немає моторки, до того ж вона не знає, коли приїде Коля.

Широнін тягнув візок, мов стародавній раб камінь на будівництво піраміди Хеопса, і намагався думати про сторонні речі — наприклад, чому дорога стає все вужчою, що далі відходить від станції, хоча від неї немає ніяких відгалужень, або чому вода не хоче стікати вниз, до річки, а хлюпає під ногами. Або що скаже бабуся, коли він приїде. Вона його чекає, але зробить вигляд, що страшенно вражена, і з приводу такої радості вона може померти спокійно. Бабусі було сімдесят шість років три роки тому. Торік теж сімдесят шість…