Кір Буличов - Оповідання

— Але не вам.

— Не мені.

«Сімейна сцена, — подумала раптом Регіна. — Він за робочим столом, вона в кріслі. За вікнами буря, безсила порушити затишок і спокій… І що за нісенітниці лізуть у голову?»

— Хочете, я вас пострижу?

— Що?

Станіслав не відразу зміг переключитися — вочевидь, пропозиція надійшла недоречна. Похитав головою.

— Якщо буде потрібно, — сказав він, — сам впораюся. Вам нудно?

Регіна хотіла було погодитися, але тут-таки пригадала, як Станіслав ставиться до нудьги.

— Ні, що ви, — сказала вона. — Де моя сумка з лишайниками? Напевно, від них нічого не залишилося.

— Я її поставив у тамбурі. Дістати?

— Не треба. Я вам постараюся більше не заважати.

— Заважайте, — сказав Станіслав. — Я нічого не маю проти. Мені приємно, що ви до мене прийшли.

До вечора буря раптово вщухла. Станіслав сказав, що треба вийти подивитися, чи надійно стоїть всюдихід.

— Ви відвезете мене? — запитала Регіна.

— Ні. За годину, а може раніше, буря розгуляється куди сильніше. Ми зараз з вами потрапили в око тайфуну. Вам доводилося чути про таке?

— Це самий центр бурі? Око тайфуну — це чомусь пов’язано у мене з Конрадом, Едгаром По…

— Вітер у снастях, зламана грот-щогла, в другому трюмі помпи не справляються з течею…

— Правильно. А можна з вами вийти назовні?

— Я буду радий. Тільки дозвольте мені самому перевірити ваші балони.

— Ви злопам’ятний.

— Я обережний.

Вони сиділи на великому плоскому камені біля входу в пост. Було дуже тихо, лише над низинами висіла, ніяк не могла влягтися сиза у вечірньому повітрі курява. Відблиски призахідного сонця ковзали по округлому заборолу шолома і, потрапляючи в сірі очі Станіслава, перетворювали зіниці на маленькі круглі прозорі озера.

Він сказав:

— Коли я отримав звістку з бази, що ви загубилися в моєму районі, то спочатку розсердився. Даруйте, але саме так — розсердився. Ну хіба ж можна: узяти легкий флаєр і вирушити в Пустелю, коли в будь-яку мить може початися буря? А буря така, що з доброї волі я б і на сто метрів від поста не відійшов… Ні, я розповідаю не для того, щоб викликати у вас розкаяння. Навпаки, я винен у тому, що був грубий. А потім ви прийшли до мене, і я зрадів тому, що ви тут.

Сонце зникло за краєм стіни куряви, стало темно. Порив вітру підхопив жменю піску і кинув його в обличчя Регіні. Піщинки вискнули, дряпаючи забороло шолома.

— Час ховатися, — сказав Станіслав і простяг їй руку.

Регіна зрозуміла, що чекала цього. Щоб він простяг їй руку. Вона не могла відчути теплоту його долоні, але це не так важливо…

У тамбурі, кладучи на полицю шолом, Регіна запитала:

— Ви любите свою роботу?

— Навряд чи це питання любові або нелюбові, — сказав Станіслав. — Але, очевидно, я отримую задоволення від процесу дослідження.

— І від результатів?

Його обличчя було зовсім близько. У напівтемряві тамбура очі були світлішими від шкіри. Регіна мимоволі підняла руку і доторкнулася кінчиками пальців до щоки Станіслава.

Його очі розширилися здивовано.

— Пробачте, — сказала Регіна. — Я ненавмисно.

— Ненавмисно?

Він посміхнувся. І додав:

— Я гадав, що забруднив щоку. Або ви смітинку зняли…

— Вважайте, що смітинку.

Регіна кинула на полицю рукавички.

— Вечерею займаюся я, — сказала вона. — Можу я за вами подоглядати?

— Навряд, — сказав Станіслав, відчиняючи внутрішні двері. — Це нерозумно. Мені легше самому зробити вечерю, аніж розповідати, де що лежить.

І звичайно, він наполіг на своєму.

Вночі Регіна довго не могла заснути.

Маленька каютка — спальний відсік, — здавалося, пливла по бурхливому морю. Якщо прикласти до стіни долоню, то відчуєш, як б’ються об стіну хвилі піску і вітру. З верхньої койки видно освітлений прямокутник дверей і кут столу, за яким працює Станіслав. Ось він відкинув голову, перегортає сторінку, піднялася рука, поправила лампу. Ось він поглянув у бік Регіни — він не бачить її, не знає, що зустрівся з нею очима. Прислухається, чи спить вона. Покликати його? Навіщо? А може, він здогадається, прийде, скаже їй «на добраніч», можна буде опустити руку і знайти у темряві його пальці… Він знову відвернувся, присунув до себе спектрограф. Він не прийде побажати їй на добраніч, хіба це прийнято, коли у тебе випадковий гість, чичако, який заблукав і який зникне разом із бурею? Остання думка раптом розсердила Регіну нерівноправ’ям почуттів. «Не думай дурниць», — наказала вона собі і відвернулася до стіни. Але поки не заснула, намагалася уявити собі, що зараз робить Станіслав. Прокинулася вона пізно. Станіслав не став її будити.