Кір Буличов - Оповідання

Рідкісне частування. Регіна могла це оцінити.

— Неначе і не виходила на вулицю.

«Господи, він витягнув звідкись білу сорочку. Уявляєте, притягнув сюди, через половину Галактики, білу сорочку».

— І давно ви тут? — запитав Станіслав голосом ввічливого господаря.

Виявляється, він уміє приймати гостей.

— У Пустелі? Третій день. Я працюю на Першій базі.

Він більше не іронізував. Регіна подумала, що у нього дуже приємно в’ється волосся.

— Ви замислилися? — запитав Станіслав.

— Ні. Нічого. У нас там океан, скелі, бризки до самої бази долітають. І видно кілометрів за десять. Ви не були на Першій базі?

— Ні, ніколи. Я тут майже безвилазно, четвертий місяць. Ось закінчу за два тижні серію дослідів, можливо, побуваю і у вас. Хоча навряд. Мене чекають на Ваялі.

— Я також полечу на Ваялу. Не знаю, чи скоро? Напевно, тут одному дуже нудно?

— Мені ніколи нудьгувати. Нудьга — це заняття для нероб.

— Я не так висловилася. Я хотіла сказати — сумно.

Станіслав посміхнувся. Знизав плечима.

— Ви їжте, а то остигне.

У нього були гарні кисті рук. Сухі, з довгими плоскими пальцями.

— Пробачте, — сказав Регіна, — що я змусила вас вибиратися в таку бурю.

— Ви ж не навмисно заблукали, — сказав Станіслав.

Вочевидь, це було єдине виправдання для неї, яке він зміг винайти.

Мирна атмосфера чаювання в гостях — ось уже чого Регіна годину тому підозрювати не могла. У всьому винна вона сама. Навіщо винуватити геолога, який вимушений був кидати свої справи і розшукувати в пустелі чичако?

— Ви геолог? — запитала Регіна.

— Так. Вам чай міцніший?

І чай у нього був запашний. І справжній фарфоровий чайник для заварки.

Сам господар до чаю майже не доторкнувся. Та й яєчню не їв.

— Я не люблю апельсинів, — сказала Регіна.

— Не зрозумів.

— Я читала якось історичний роман. Там була бідна сім’я, і мати говорила дітям: «Я не люблю апельсинів». Ну, щоб їм більше дісталося.

— А я насправді не люблю яєчні, — сказав Станіслав.

— Тримаєте яйця для гостей?

— Дім завжди має бути готовий до прийому гостей.

«Для нього це дім. І всі курники, намети, печери, де йому доводиться жити, — все це дім. Бувають же на світі люди, які уміють надати будь-якому житлу нормального людського вигляду».

— Виникає нова проблема, — сказав Станіслав. — Адже вам тут доведеться ночувати.

— Але, можливо, ще…

— Я упевнений в бурі. Вона вас не випустить.

Регіна розуміла, що він має рацію. Буря розгулялася так, що від її поривів здригалися стіни врослого в скелю курника.

— То в чому ж проблема? — сухо запитала Регіна. — У вас є вільна койка.

— Розумієте, — Станіслав дивився їй в очі серйозно, немов збирався запропонувати їй руку і серце, — зазвичай я сплю на нижній койці, і я навіть звик до цього. Але якщо вам краще внизу, я перенесу свою білизну нагору.

— І в цьому вся проблема?

— Зрозуміло, — сказав Станіслав.

Він зібрав зі столу і почав мити посуд.

— Давайте я вам допоможу, — сказала Регіна. — Я це зроблю краще.

— Ви гостя, — сказав Станіслав. — Крім того, я не розумію, чому ви умієте мити посуд краще, ніж я? Ви спеціально цьому вчилися?

Він не жартував. Він просто цікавився.

— Ні, — засміялася Регіна. — Я дотримуюся традиції.

— Ви не відповіли мені про койку, — сказав Станіслав.

— Я дуже люблю спати нагорі, — сказала Регіна.

— Цим ви зняли з моїх плечей велику проблему, — сказав Станіслав. — Я відкрию вам правду — я боюся спати нагорі. Боюся впасти.

І знову незрозуміло — жартує чи дуже серйозний. Де у нього грань між гумором і наївністю?

— Я не впаду, — в тон йому відповіла Регіна.

— Якщо ви не заперечуєте, я б тепер трохи попрацював, — сказав Станіслав.

— Зрозуміло. У вас не знайдеться якоїсь жіночої роботи для мене?

— Що ви має на увазі під жіночою роботою?

— Штопка, шиття, прання…

— Онде, на полиці, останні номери «Біологічного вісника Ваяли». Ви їх, напевно, ще не бачили.

— Ні. Ви їх привезли з собою?

— Погортайте. Напевно, це найкращий вид жіночої роботи.

Регіна неуважно переглядала номери журналу, безсоромно покреслені, зі знаками окликів на полях, із заломленими кутами сторінок…

— Ви цікавитеся і біологією?

— Помірно, — сказав Станіслав. — Це плоди діяльності мого брата. Він працює на Ваялі, прилітав до мене і залишив.

— Тоді зрозуміло, — сказала Регіна. — Не у вашому характері так поводитися з журналами.

— Це не залежить від характеру, — заперечив Станіслав. — Братові так зручніше.