Кір Буличов - Оповідання

Відвідувачі приходили в парк сім’ями, залишали хробаків біля воріт. Вони приносили з собою килимки і каструлі. Відвідувачі роздивлялися золотисту пляму в тіні дерев, але більше цікавилися волохатими птахами, тому що на Землі і на Зії зовсім різні казки. І в їх казках головними героями були вогняні змії і волохаті птахи.

Директор зоопарку був задоволений. Йому б хотілося, щоб такан залишився в зоопарку назавжди. Він був патріотом зоопарку і непоганим зоологом.

Поснідавши на траві, відвідувачі йшли до співаючих змій, метушливих і немузикальних. Змії наслідували людей, і відвідувачі намагалися вгадати, на що це схоже. І сміялися. Іноді хлопчаки кидали в такана камінцями, щоб він підвівся і підійшов до загородки. Вони дражнили його довгоногом. Такан не вставав. Коли я приходив до нього, він зітхав і намагався підвести крила, майже невидимі в тіні. Тоді біля загородки збиралося дуже багато народу, оскільки я був куди більшою дивовижею, аніж такан. Хлопчакам здавалося, що я теж екзотична тварина, тому що у мене лише дві руки і два ока, але камінцями в мене вони не кидали.

Телефон у моєму номері задзвонив о третій ночі. Директор зоопарку, плутаючись від хвилювання, сказав, що такану геть погано. Я крикнув у трубку, що зараз буду. Я увімкнув настільну лампу і ніяк не міг поцілити в рукави сорочки.

Такану стало зле ще увечері, до закриття зоопарку, але директор не подзвонив мені, сподіваючись вилікувати його самотужки. Він не хотів, щоб я подумав, що зоопарк винен у хворобі звіра.

Я довго біг нічними вулицями, спотикаючись об тріщини в бруківці, ковзаючи в калюжах, полохаючи ящірок і сліпунів. Біля воріт мене зустрів служитель, середнє око його було заплющене — служителеві хотілося спати. Я не зрозумів, що він говорить, і побіг угору, повз клітки з хробаками і загороди, де, розбуджені моїми кроками, вовтузилися чорні тіні.

Такан лежав у кабінеті директора. Директор, в білому халаті, сидів край столу, заставленого пляшками, ампулами, коробочками. Директор був збентежений, але мені ніколи було його втішати.

Очі такана були затягнуті білими плівками, немов у птаха. Він рідко, зі схлипом дихав, і часом по його шкурі пробігав трем. Тоді він дрібно стукав по підлозі білими копитцями.

Я подумав, що перед смертю такан бачить сизі гори, але я не встигну відвезти його назад.

Шерсть у мене під долонею була такою ж м’якою і теплою, як завжди, але я знав, що вона застине до світанку. Я не міг пристрелити його, тому що він був моїм другом.

Раптом такан, ніби захотівши попрощатися зі мною, розплющив очі. Але він дивився повз мене, на двері. Там стояла дочка старости.

— Я приїхала, — сказала вона. — Я зрозуміла з листа, що такану погано. Я привезла гірську траву. Коли довгоноги хворіють, вони їдять цю траву.

Дівчина зняла з плеча мішок, від якого по кімнаті поширився тонкий аромат гірських лугів і вітру.

Такан сказав їй щось, і дівчина дістала з мішка оберемок сизих, мов гори, квітів…

Дочка старости прийшла провести нас на космодром. За ті два дні, що ми просиділи з нею біля хворого такана, ми подружилися, і вона повірила мені, що такану варто поїхати на Землю.

Такан був ще слабкий, але коли стюардеса «Оріона» побачила, як ми утрьох виходимо на поле, вона вискнула від захоплення, а я сказав такану:

— Ось бачиш, я ж тобі казав.

— Я розбуджу пасажирів, — сказала стюардеса. — Вони обов’язково повинні здивуватися. А він уміє літати?

— Літатиме, — сказав я. — Не треба будити пасажирів. Вони ще встигнуть на нього надивитися.

Ми з таканом прослідкували, як іде вантаження нашого звіринця, а потім пройшли до каюти, де на нас чекав капітан, який сказав, що це порушення правил, але він не має нічогісінько проти.

Ми прилетіли на Землю через три тижні. За цей час такан встиг познайомитися з пасажирами, він пишався тим, що опинився в центрі уваги. Крила у нього настільки відростили, що він міг літати по довгому коридору корабля і навіть возив на спині одну десятирічну дівчинку.

У цієї дівчинки виявилася потрібна нам книга, і я прочитав її таканові. Такан повторював за мною деякі вірші і розглядав малюнки, дивуючись, як схожий він на книжкового героя.

Ми домовилися, що поява такана на Землі буде обставлена драматично. Дівчинці ми зшили червоні чобітки і червону сорочку з поясочком. І смугасті штани. Це виявилося нелегкою справою. Три дні пішло на пошуки матеріалів, і якщо штани і сорочку зшили потім стюардеса з матір’ю дівчинки, то чоботи довелося тачати мені самому. Я поколов до нігтів пальці і змарнував декілька метрів червоного пластику.