Кір Буличов - Оповідання

— Ти хотіла б літати? — запитав я Катрін.

Катрін подивилася на мене впритул, і я помітив, як її зіниці зменшилися, коли на них потрапило сонячне світло.

— Нічого ти не розумієш, — сказала вона. — Ти не вмієш читати думки.

— Не вмію, — сказав я.

Ми пили пиво з шийки і передавали один одному пляшку, мов люльку миру.

— Дуже жарко, — сказала Катрін. — І все тому, що ти не дозволяєш мені заколювати волосся.

— Я?

— Ти сказав, що тобі більше подобається, коли у мене розпущене волосся.

— Мені ти подобаєшся в будь-якому вигляді, — сказав я.

— Але з розпущеним волоссям більше.

— З розпущеними більше.

Я прийняв її жертву.

Катрін сиділа, спершись долонею в траву, рука у неї була тонка і сильна.

— Катрін, — сказав я, — виходь за мене заміж. Я тебе кохаю.

— Я тобі не вірю, — сказала Катрін.

— Ти мене не любиш.

— Дурний, — сказала Катрін.

Я нахилився до самої землі і поцілував по черзі всі її довгі засмаглі пальці. Катрін поклала мені на потилицю другу долоню.

— Чому ти не хочеш вийти за мене заміж? — запитав я. — Хочеш, я буду завжди для тебе красивим? Як кінозірка.

— Втомишся, — сказала Катрін.

— А все-таки?

— Я ніколи не вийду за тебе заміж, — сказала Катрін. — Ти прибулець з космосу, чужа людина. Небезпечний.

— Я виріс у дитячому будинку, — сказав я. — Ти знаєш про це. І я обіцяю, що нікого ніколи не гіпнотизуватиму. Тебе тим більше.

— А ти мені що-небудь навіював?

Вона прибрала долоню з моєї потилиці, і я відчув, як її пальці завмерли в повітрі.

— Тільки якщо ти просила. Коли у тебе болів зуб. Пам’ятаєш? І коли ти так хотіла побачити жирафу на Комсомольській площі.

— Ти мені навіював, щоб я тебе любила?

— Не кажи дурниць і поверни на місце долоньку. Мені так зручніше.

— Ти брешеш?

— Я хочу, щоб ти насправді мене любила.

Долоня повернулася на місце, і Катрін сказала:

— Я тобі не вірю.

Ми допили пиво і поставили пляшку на видноті, щоб той, кому вона потрібна, знайшов її і здав. Ми балакали про зовсім непотрібні речі, навіть про Тетяниного вітчима, про людей, які проходили мимо і дивилися на нас. Ми вийшли з парку, коли стало зовсім темно, і довго стояли в черзі на таксі, і, коли я провів її до під’їзду, Катрін не захотіла поцілувати мене на прощання, і ми ні про що не домовилися на майбутнє.

Я пішов додому пішки, і мені було сумно, і я придумав вічний двигун, а потім довів, що він все-таки не працюватиме. Доказ виявився дуже важким, і я майже забув про Катрін, коли дійшов до своєї вулиці. І тут я зрозумів, що, коли я прийду додому, задзвонить телефон і Крогіус скаже, що у нас нічого не вийде. Мені не хотілося обходити довгий газон, і я вирішив перелетіти через нього. Літати було не просто, тому що я весь час втрачав рівновагу, і тому я не зважився злетіти до себе на четвертий поверх, хоча вікно було розчинене. Я зійшов сходами.

Коли я відчиняв двері, то зрозумів, що хтось сидить у темній кімнаті і очікує мене. Я причинив за собою двері і неспішно закрив їх на ланцюжок. Затим засвітив світло в передпокої. Людина, яка сиділа в темній кімнаті, знала про те, що я відчуваю її, але не ворушилася. Я запитав:

— Чому ви сидите без світла?

— Я задрімав, — відповів чоловік. — Вас довго не було.

Я увійшов до кімнати, натиснув на кнопку вимикача і сказав:

— Може, я поставлю каву?

— Ні, тільки для себе. Я не буду.

Від чоловіка віяло відчуттям респектабельності. Тому я теж напустив на себе респектабельний вигляд і навіяв гостеві, що на мені синя краватка в смужку. Гість посміхнувся і сказав:

— Не старайтеся, ставте краще каву.

Він пройшов за мною на кухню, дістав з кишені сірники і запалив газ, поки я насипав у турку кави.

— Ви не почуваєте себе самотнім? — запитав він.

— Ні.

— Навіть сьогодні?

— Сьогодні почуваю.

— А чому ви досі не одружилися?

— Мене не люблять дівчата.

— Можливо, ви звикли до самотності?

— Можливо.

— Але у вас є друзі?

— У мене багато друзів.

— А їм до вас і діла нема?

— Неправда. А як ви увійшли до квартири?

Чоловік знизав плечима і сказав:

— Я прилетів. Вікно було відчинене.

Він стояв, схиливши голову набік, і розглядав мене, ніби чекав, що я висловлю подив. Але я не здивувався, тому що сам мало не зробив те ж саме, — тільки побоявся втратити рівновагу і вдаритися об поруччя балкона.

Чоловік скрушно похитав головою, сказав:

— Ніяких сумнівів, — і поправив пенсне.

Я міг заприсягнутися, що ніякого пенсне на ньому три хвилини тому не було. Я налив каву в чашку, узяв пачку вафель і запросив гостя в кімнату. Я втомився від спеки і від розмов, які ні до чого не вели.