Стівен Кінг - Текстовий процесор

Як припинити розмноження лазорієвих істот?

Спершу їх вирішили ізолювати від зовнішнього світу… Але до якого часу це можна буде робити? Як довго можна утримувати їх у стінах інституту і за муром парку?..

Шедар відвернувся од вікна. Тамія посміхнулася йому і прослизнула в Метеусову палату із шприцом у руках. Шедар здригнувся і лишився стояти на місці. Вони вже все сказали один одному. Єдине, що він міг зробити для Метеуса, це не турбувати його зайвий раз, виявивши бодай тінь співчуття.

І все-таки Шедар ледь прочинив двері і завмер на порозі. Він був вражений: палата виявилась порожньою. Вікно відчинене, і Шедар мимоволі пригадував хід думок друга, його аргументи під час їхніх палких суперечок. У пам’яті раптово виразно спливали Метеусові слова: «Лазорій може знищити тільки плутонієве припікання! Ніщо інше не зможе стримати росту цього страшного для людства матеріалу! Лазорій поглинає органічне життя, яке безнастанно змінюється в радощах і горі, суть якого прихована у таїні народження і смерті. У діалектиці виникнення і зникнення життя закладено природне «дихання» нашого світу, переміщування природи з дня у ніч та з ночі в день. Життя оновлюється через смерть так само, як тіло людини наповнюється життєвими силами через «малу смерть» — сон. Наш страх перед смертю виникає від незнання. Це атавізм. Він рано чи пізно відімре під впливом поширення знань, розвитку нашої свідомості. Але поки що, на жаль, непереборний страх людини перед смертю є нездоланним спільником лазорію. Спільником темним, але могутнім. Якщо людство буде й надалі користуватися лазорієм, за кілька десятків років Землю заполонять штучні істоти, у яких нічого не залишиться від наших почуттів, думок, розуму. Цей процес почався, лазорієві роботи вже породжують собі подібних. Треба негайно вживати якихось заходів! Будь-якою ціною діяти! І повинен це зробити я! Я!»

Так. Це може зробити тільки Метеус.

Шедар обернувся до вікна. Білими доріжками «Безсмертного раю», серед акуратно підстрижених кущів та барвистих клумб прогулювалися чоловіки й жінки. Лазорієві роботи ніколи не розмовляли одне з одним. Навіть парувалися вони у гнітючій тиші за наказом таємничого, незнайомого людям інстинкту. Лише зараз Шедар зрозумів справжню причину раптової активності Метеуса, який кілька років тому за неповний рік спорудив у «карантинному містечку» багато нових корпусів і перевів усі експерименти по дослідженню формули Метеуса— Наїала у нові лабораторії. Напевне, поштовхом до цього і стало раптове бурхливе розмноження лазорієвих роботів. У старому блоці професор терпів коло себе Тамію, бо за кілька останніх десятиріч з допомогою генних операцій він перепрограмував її свідомість, перетворивши на особистого робота-служницю. Але що буде з нею і зі мною, коли…

Шедарові роздуми перервав різкий звук ультрафона, що стояв на нічному столику в Метеусовій палаті. Шедар почув голос професора: «Тамії та Шедару негайно з’явитися в корпус «Д»!»

Тепер усі камінчики, яких не вистачало в мозаїці Шедарових здогадів, стали на свої місця. Він насилу одвів погляд від радісно-погідливої панорами парку. По газонах бігали веселі підлітки, з колясок висували голівки, ручки й ніжки немовлят. А кожному з них уже стукнуло принаймні шістдесят. Невже ці маленькі жертви перших операцій теж почнуть зростати, коли…

Он там якийсь чоловік говорить, розмахуючи руками, це, напевне, Наїал. Він розводить руками, картинно трясе головою. Очевидно, знову виголошує промову. А он той, довговолосий, у розшитому золотом хітоні — славетний поет Медон, точніше, юна пародія на нього. Він декламує свої старі вірші, які всім уже набридли й більше нікому не потрібні. Медон поволі, урочисто крокує, підкоряючись якомусь внутрішньому ритму, потім раптово зупиняється і затуляє долонями обличчя. А колись же його вишукані гімни Сонцю гуртували молодь в особливі секти. Медон доводить себе до екстазу й починає крутитися на місці дзигою. Ага. Вже крутиться. Але ж де його прихильники-фанатики? Спочатку його слухали, потім з нього почали сміятися, а потім і зовсім закидали гнилими помідорами та тухлими яйцями. Та бідолаха Медон, вірніше лазорієвий двійник поета, й далі декламував ті самі вірші, ридаючи й завиваючи, кружляв дзигою на одному місці… Отак він крутився в самотності вже майже тридцять років. А коло нього скаче й ганяє з відчайдушним гавканням і скавучанням сірий пудель славетного характерного актора Сатиріса, який помер сорок років тому. Собаці пішов п’ятдесятий рік. Бідний Сатиріс. Свого часу він був такий закоханий у Мілітту Сенс, що двічі намагався накласти на себе руки. Мілітта пішла з парку, вона піднялася в кімнату, Її постать виднілася у вікні другого поверху, вона на весь голос співала популярну арію. Пориви вітру доносили до слуху Шедара мелодійні трелі уперемішку з криками й скиглінням поета.