Стівен Кінг - Текстовий процесор

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Зпершого погляду він нагадував звичайний текстовий процесор Вана — і клавіатурою і корпусом. Лише роздивившися прилад зблизька, Річард Хегстром побачив поздовжній розріз, що оперізував корпус; причому розріз було зроблено недбало, очевидно, лезом ножівки, аби припасувати трохи завелику катодну трубку. Архівні диски цієї чудернацької саморобки, геть позбавлені гнучкості, нагадали Річарду тверді платівки-сорокап’ятки, які він слухав у дитинстві.

— Боже правий, що це за страхіття? — галаснула Ліна, його дружина, побачивши, як чоловік разом із містером Нордхофом по частинах заносять машину до кабінету.

Нордхоф мешкав по сусідству з родиною Річардового брата: Роджером, Беліндою та їхнім сином Джонатаном.

— Племінникове дітище, — відказав Річард. — Містер Нордхоф каже, що хлопчик змайстрував цей прилад для мене. Він скидається на звичайний текстовий процесор.

— Саме так, — підтвердив Нордхоф. Старому пішов восьмий десяток, тож він натужно відсапувався. — Саме так його назвав бідний хлопчик. Може, трохи відпочинемо, містере Хегстром? Я зовсім знесилів.

— Авжеж відпочинемо, — сказав Річард і гукнув Сетові, своєму сину, який видобував химерні звуки з розстроєної фендер-гітари поверхом нижче. Кімнату, яку Річард хотів зробити вітальнею, син вирішив перетворити на музичну студію.

— Сете! — покликав він. — Піднімись лишень до мене та допоможи.

Незграйні акорди Сетової гітари тривали. Річард поглянув на Нордхофа і здвигнув плечима, неспроможний приховати почуття сорому. Нордхоф розуміюче кивнув, мовляв: «Дітки! Хіба ж дочекаєшся від них кращого в наші дні?» Проте вони обидва добре знали, що Джонні, нещасний небіжчик Джон Хегстром, Роджерів племінник, син його паскудного брата, — він був не такий.

— Щиро вдячний вам за допомогу, — проказав Річард.

— У старої людини завжди доволі вільного часу. А крім того, це те найменше, що я міг зробити для Джонні. Ви знаєте: він задурно підстригав мій моріжок. Коли я хотів заплатити йому, він відмовлявся навідріз. Рідкісний був хлопчик.

Нордхоф і досі судомно хапав повітря ротом.

— Ви дозволите скляночку води, містере Хегстром?

Річард сам пішов за водою, бо дружина навіть не відірвала очей від соромітного романчика, який вона читала, поглинаючи тістечко.

— Сете! — знов покликав він. — Може, все-таки піднімешся та допоможеш нам?

Але Сет і далі видобував глухі та безладні звуки з фендер-гітари, рахунок за яку Річард ще не сплатив до кінця.

Річард запросив Нордхофа залишитися на вечерю, але старий чемно відмовився. Річард знову знітився, але зумів на цей раз краще приховати свої почуття.

— Ну як може гідна людина жити в подібному оточенні? — не стримався колись Річардів приятель Берні Епштейн, на що Річард відповів лише безвиразним порухом голови, по якім з’явилося глухе почуття сорому.

Так, він і справді був гідний кращого. Але, невідомо чому, Річардове життя склалося невдало. Його ожиріла сварлива дружина вважала себе позбавленою принад життя, бо зробила ставку на кульгавого коня. Вголос вона цього, щоправда, не висловлювала. Його п’ятнадцятирічний синок пас задніх у тій самій школі, де працював Річард, бавився потойбічними звуками електрогітари вранці, вдень і вночі (переважно вночі) та, начебто, більшого й не прагнув.

— А от від пива я б не відмовився, — сказав Нордхоф.

Повеселішавши, Річард кивнув і пішов по дві пляшки пива.

Його кабінет містився в невеличкій прибудові. Так само, як і вітальню, це помешкання опорядив сам Річард. Але, на відміну від вітальні, в кабінеті він був неподільним господарем, мав змогу сховатися тут від неприємної йому дружини та чужинця-сина.

Ліна, звісно, не схвалювала існування подібної келії, де чоловік відгороджувався від сім’ї, однак завадити цьому вона була нездатна. Створення прибудови було однією з нечисленних мікроперемог Річарда над дружиною. Він, власне, і сам розумів, що для Ліни він був кульгавим конем. Побравшись шістнадцять років тому, вони обидва вірили, що Річард писатиме захоплюючі прибуткові романи, тож незабаром вони роз’їжджатимуть у «мерседесах». Але роман, який він спромігся написати, виявився зовсім не прибутковим. Критики, у свою чергу, не забарилися відзначити посередність твору. Ліна приєдналася до думки критиків. Це започаткувало їхнє взаємне відчуження. Вчителювання в середній школі, яке вони обидва вважали лише першою сходинкою до визнання, слави та багатства, стало головним джерелом сімейних прибутків. «Зависока сходинка», — невесело посміхався часом Річард, однак від своєї заповітної мрії так і не відмовився.