Стівен Кінг: Текстовий процесор

На минулому тижні. Цей процесор мав стати іменинним подарунком племінника. Думка про це збільшувала біль. Річард не міг пояснити собі, чому. Але біль його мучив. Він нахилився, аби вимкнути екран, однак раптом забрав руку.

«Якесь хлоп’я спромоглося розщепити атом за допомогою двох бляшанок та електрообладнання вартістю в п’ять доларів».

Підвівшись, він підійшов ззаду до кінескопа й подивився крізь шпарини вентиляційної системи. Все було так, як казав Нордхоф. Дроти з магазину «радіоаматор». Дроти з набору «еректор» з крихітною торговельною позначкою. Він також побачив те, що випало з уваги Нордхофа, або про що старий вирішив за краще змовчати. Річард роздивився всередині незграбно припасований до нутрощів приладу, немов наречена Франкенштейна [1] Франкенштейн — людина-потвора, персонаж фільмів жахів. , трансформатор від дитячої залізниці.

— Святий Боже, — гірко розсміявся Річард. — Святий Боже, Джонні, що ти мав на меті, коли паяв цю іграшку?

Однак насправді такий дарунок не захопив Річарда зненацька. Адже протягом кількох останніх років він вголос мріяв про власний текстовий процесор. Коли кпини дружини стали зовсім нестерпні, він звірив свою таємницю племінникові.

— З його допомогою я швидше писатиму та переписуватиму і взагалі працюватиму плідніше, — сказав він якось хлопчику минулого літа.

Джонні довго вивчав його серйозним поглядом своїх розумних світло-блакитних, але завжди сторожких очей, напрочуд великих за скельцями окулярів.

— Тоді чому ви й досі не придбали процесор? — спитав хлопчик.

— Бо їх не дуже роздаровують, — відбувся жартом Річард. — Найпростіший коштує близько трьох тисяч. А досконалі моделі сягають вісімнадцяти.

— То, може, я сам зроблю для вас процесор, — сказав тоді Джонні.

— Може, й зробиш, — сказав Річард, дружньо поплескавши племінника по спині.

З тих пір до самого візиту Нордхофа він жодного разу не згадав про ту розмову.

Дроти з магазину для аматорів електротехніки.

Трансформатор від іграшкової залізниці.

Боже мій…

Він повернувся на своє місце з бажанням вимкнути процесор, бо невдала спроба написати будь-що, на його думку, могла споганити самий задум не по літах дорослого тендітного, можливо, давно приреченого племінника.

Однак натомість він натиснув кнопку виконання. Мурашки побігли в нього по спині від того дотику, бо слово на кнопці й справді було дещо моторошним. Воно навряд чи пасувало до творчості. Від нього тхнуло газовими камерами, електричними стільцями… а може, й пошарпаними фургонами, що летять у безодню.

Гудіння комп’ютера було голоснішим, ніж у стандартних текстових процесорів, які йому доводилося бачити. Звук наближався до ревіння.

«Що в блоці пам’яті, Джоне? — запитав він подумки. — Ліжкові пружини? Чи, може, притулені один до одного трансформатори від дитячих залізниць? Або бляшанки?»

Знов у пам’яті постали дитячі очі на незворушному витонченому обличчі. Хто знає, може, ця любов до чужої дитини була химерна, навіть порочна? Ні, він мав належати мені. Я був цього певен… гадаю, що й племінник теж відчував подібне. Водночас поряд нього мала бути Белінда, Роджерова дружина. Окуляри в похмурі дні були на ній не в дивину. А скельця вона навмисне вибирала великі, бо синці під її очима дедалі більшали. Белінда закарбувалася в його пам’яті напруженою та нерухомою; вона знічено сиділа під парасолькою гучного реготу чоловіка. І Річард щоразу думав: «Ти мала належати мені».

Ця думка відлунювала нестерпним болем, бо вони вдвох, разом із братом, познайомилися з нею в шкільні роки, вдвох призначали побачення. Між братами був дворічний проміжок, а вік Белінди припадав якраз на середину цього проміжку. Тож вона була старша за Річарда на рік і настільки ж була молодша за Роджера. Щоправда, Річард перший познайомився з дівчиною, яка згодом стала матір’ю Джона. Роджер вдерся в їхні взаємини за правом старшого, нахаби, що завжди домагався свого, а, зустрівши перешкоду, негайно застосовував силу.

Я злякався. Злякався і відступив від неї. Невже все сталося так просто? Любий Боже, згляньтеся на мене! Адже, мабуть, це було саме так. Мені кортить підфарбувати правду, але власну легкодухість перед обличчям совісті краще не замовчувати. Ну, а якби доля й справді розпорядилася інакше та віддала б Ліну з Сетом моєму нікчемному братику, а мені — Белінду з Джоном? Що помінялося б від того? А як, скажіть, може мисляча людина бавитися продуманими до дрібниць нісенітницями? Може, ти сміявся? Чи, може, репетував? Чи, може, хотів застрелити себе, як застрелюють зрадливого пса?