Стівен Кінг: Текстовий процесор

Річард почув шерех коліс — до дому під’їхала машина.

«Це Ліна, — подумав він, проймаючись панічним відчуттям власної провини. — Ліна повернулася з клубу. Що скаже вона, помітивши відсутність Сета?»

«Убивця! — уявлявся жінчин зойк. — Ти вбив мою дитину!»

Але насправді все було інакше.

— Я просто витер його, — прошепотів він і піднявся по сходах.

Ліна погладшала.

Вона вирушила грати в бінго, маючи 180 фунтів. Додому вона повернулася при всіх 300, а може, й більше, протиснувшись боком крізь отвір задніх дверей. Страхітливих розмірів поперек та стегна хвилями перекочувалися під поліестеровими брюками брудно-зеленого кольору. Шкіра її обличчя, яке мало жовтуватий колір ще три години тому, зараз була хворобливо блідою. В тому обличчі Річард бачив ознаки серйозного пошкодження печінки або ж зародження важкої серцевої хвороби. З-під важких повік Ліна обвела його своїм незмінно зневажливим поглядом. У пухкій руці вона тримала велетенського заморського індика, який ковзав і задубіло трусився від рухів у хрусткому целофановому кульку, немов жертва мудрованого самогубства.

— Чого ти очі вилупив? — процідила вона.

«Дивлюся на тебе, Ліно. Просто дивлюся. Отак ти і ввійшла у світ, де в тебе немає дитини, де тобі нікого любити, нехай навіть своєю нудотною любов’ю. Отак ти виглядаєш у світі, куди приходить все і звідки виходи закриті. Так, Ліно… На тебе я луплю очі. Саме на тебе».

— Роздивляюся цього велетенського птаха, — нарешті спромігся він, — бо вперше такого бачу.

— Прокинься йолопе, та краще допоможи мені.

Відчувши під рукою моторошний холод мертвої плоті, він поклав індика на стіл. Поверхня озвалася стуком, тож Річарду здалося, що він поклав на стіл поліно.

— Куди? — роздратовано крикнула дружина, махнувши рукою в бік комірчини. — В наш, розтуди його, холодильник він не влізе. Поклади його в льодовню.

— Вибач, — знітився Річард. Він не знав, що в них була льодовня, принаймні за часів Сета.

Він поніс індика до комірчини, де під лампами денного світла лежала мертовно-біла труноподібна льодовня фірми «Амана». Річард заштовхав заморожене страховисько всередину, до задубілих, як кістка, трупів інших птахів та ссавців. Зробивши це, він повернувся до кухні. А Ліна тим часом видобула банку з арахісовими цукерками і заходилася їх поглинати.

— Сьогодні було святкове бінго, — пояснила вона. — Ми вирішили провести гру сьогодні, бо наступного тижня отець Філіпс лягає до лікарні. Йому мають вирізати жовчний міхур. Я повністю виграла кон.

Вона самовдоволено посміхнулась. Її рот та зуби були коричневі від шоколаду та арахісового масла.

— Ліна, — мовив він, — чи не шкодуєш ти, що ми не маємо дітей?

Вона подивилась на Річарда, немов на безнадійно божевільного.

— Навіщо мені писклята у домі? — здивувалася вона й посунула напівспусто шену банку вглиб шафи. — Я втомилася. Ти будеш лягати чи підеш чманіти над друкарською машинкою?

— Мабуть, посиджу трохи, — відказав він напрочуд спокійним голосом. — Я не забарюся.

— Чи діє та штуковина?

— Що?..

Зрозумівши, про що вона питає, він знову пройнявся гострим почуттям провини. Адже вона знала про існування процесора, безумовно знала! Хоч Сета й витерто, смерть Роджера та трагедія його родини не пішли в небуття.

— Зовсім ні, — відказав він. — Вона не працює.

Дружина кивнула, немов почувши приємну новину.

— Це твій племінничок! Вічно витав у хмарах. Так само, як і ти, Річарде. Якби я не знала, що ти ні до чого не здатний, то, мабуть, ще підозрювала б, чи це не ти согрішив п’ятнадцять років тому.

Вона зайшлася цинічним, напрочуд гучним реготом, реготом підстаркуватої повії, і Річард мало не кинувся на неї з кулаками. Однак його губи склалися в тонку та холоду посмішку, схожу на перший лід на поверхні озера.

— Я ненадовго, — мовив він. — Мені треба дещо занотувати.

— А чому б тобі не написати повість або оповідання на здобуття Нобелівської премії? — байдуже спитала вона і почвалала до сходів, важко зарипівши паркетом. — Між іншим, ми й досі винні за мої окуляри, а ще ми прострочили внесок за відеофон. Ну невже так важко заробити для сім’ї хоч трохи розтреклятих грошенят?

— Річ у тім, — сказав Річард, — що це важко пояснити. Але сьогодні, здається, в мене є непогані задуми.

Дружина зупинилася на мить і зміряла його поглядом, напевне підшукуючи в пам’яті щось ущипливе стосовно того, що пуття від тих задумів небагато, а вона, дурна, йому вірила. Але змовчала. Можливо, його посмішка вдалася їй зловісною. Вона засопла нагору. А Річард стояв і слухав, як вона гупає по східцях. Піт збудження та втоми струменів по його обличчю.