Стівен Кінг: Текстовий процесор

…Я ЗОВСІМ НЕ ЗДИВУЮСЬ, ЯКЩО ВІН ПРАЦЮВАТИМЕ. АНІТРОХИ НЕ ЗДИВУЮСЬ…

Його пальці вправно забігали по клавішах. Підвівши голову, він побачив, як на екрані зелені літери шикуються в речення:

МІЙ БРАТ БУВ ПИЯК І НІКЧЕМА.

Плин літер по екрану навіяв спогад про іграшку, яка була у нього в дитинстві. Звалася вона магічною кулею. Згідно з умовами гри, треба було поставити будь-яке недвозначне запитання, відповідь на яке можна було побачити, перевернувши кулю іншим боком до себе. Дурні і водночас загадкові відповіді іграшки часом перехоплювали подих:

МАЙЖЕ НЕ СУМНІВАЙСЯ НЕ РОЗРАХОВУЙ НА ЦЕ СПИТАЙ ПІЗНІШЕ

Роджер заздро дивився на ту іграшку. Якось видуривши її в брата, він щосили пожбурив кулю на хідник. Іскрами сипонули скалки.

Дослухаючись до пульсуючого гудіння комп’ютерного блока, який вичаклував Джон, Річард згадував, як, захлинаючись від ридань, він безсило повалився на асфальт, неспроможний повірити у братову підлоту.

— Плаксій, плаксій, подивіться на рюмсу, — самовдоволено піддражнював його Роджер. — Твоя куля — всього лише копієчне барахло. Подивись-но краще сам: кілька табличок з написами та склянка води.

— Я все розкажу! — нестямно кричав Річард. Мозок пекло вогнем. Очі заливали сльози відчаю. — Я розповім про все мамі! Про все!

— Тільки спробуй — я зламаю тобі руку, — застеріг брат і так гидко посміхнувся, що Річард зрозумів: Роджер не зупиниться і перед цим. Тож він покорився.

МІЙ БРАТ БУВ ПИЯК І НІКЧЕМА.

Значить, усе-таки друкує. А як комп’ютер? Чи накопичує він інформацію? В усякому разі Джону, безперечно, вдалося зв’язати панель стандартного процесора з екраном. Написане мимоволі збудило непрохані нудотні спогади. Але навряд чи племінник це передбачив.

Він обвів очима кімнату і, невідомо чому, зупинив погляд на речі, яка з’явилася тут усупереч його волі і була не до місця. Це був студійний фотопортрет дружини, її різдвяний йому подарунок, зроблений два роки тому.

«Я хочу, щоб він висів у твоєму кабінеті», — сказала вона тоді. І Річард не забарився його повісити. Це був, напевне, один із способів нагляду за ним. «Не забувай, Річарде, я тут. Дарма що я зробила ставку на поганого коня. Я все одно тут. Тож пам’ятай про це».

Студійний фотопортрет, що хибив неприродністю кольорів, не пасував до затишного сполучення естампів Уїслера, Хомера та Уїта. Очі в Ліни були напівпримружені; масивні, складені бантиком уста лише віддалено нагадували посмішку. «Я все одно тут, — здавалося, говорили ті уста. — Тож не забувай це».

Його пальці забігали по клавішах:

ПОРТРЕТ МОЄЇ ДРУЖИНИ ВИСИТЬ НА ЗАХІДНІЙ СТІНІ МОГО КАБІНЕТУ.

Він подивився на ці слова, і вони сподобалися йому не більше, ніж портрет.

Річард ударив по кнопці СТИРАННЯ. Слова зникли, лише в кутку порожнього екрана пульсувала крапка індикатора. Він поглянув на стіну, але портрета там не побачив.

Річард надовго — принаймні так йому здалося — заціпенів, утупившись у порожнє місце на стіні. З цього стану його повернув до життя запах його дитинства, який пам’ятався так само виразно, як і розтрощена заздрісним Роджером куля: перегрівався трансформатор від дитячої залізниці. Запах нагадував, що прилад потребує відпочинку.

Він його вимкне.

За хвилину.

Річард підвівся на ватних ногах, підступив до стіни. Провів пальцями по панелі. Адже портрет щойно був тут, так, саме на цьому місці! Він зник безслідно, а заразом і гачок, не залишивши навіть заглиблення там, де його колись пригвинтив Річард. Світ довкола раптом посірів, тож він позадкував, заточуючись, боючись знепритомніти на манір акторок з другорядних мелодрам. Він згріб обома руками шкіру живота, щосили здавив її пальцями. Від жахливого болю довколишній світ набув виразних обрисів.

Від порожнього місця на стіні Річард перевів очі на саморобний процесор покійного племінника.

«На вас, можливо, чекатимуть несподіванки, — бриніли у вухах слова Нордхофа, — …чекатимуть несподіванки, несподіванки, несподіванки…»

Ще б пак, якщо навіть у п’ятдесятих роках хлоп’я спромоглося відкрити частки, що долають час, цілком природно сподіватися чудес від прилада, який його талановитий племінник зробив з уламків старого процесора, нехитрого обладнання та жмуту провідників. Такі несподіванки можуть позбавити людину здорового глузду.

Запах перегрітого трансформатора дедалі дужчав. Він бачив, як струминки диму виповзають крізь шпарини корпусу. Комп’ютер зловісно ревів. Треба було вимкнути прилад. При всій своїй талановитості Джон, очевидно, не встиг усунути недоробок цього чудернацького приладу.