Стівен Кінг: Текстовий процесор

— Лазорію я тобі не дам! Але…

— Але?!

Метеус мовби замер над самісінькою прірвою. Він ніяк не наважувався вимовити готової злетіти з його язика обіцянки. Та Шедар одразу ж зрозумів його. Атож! Метеус повинен «воскресити» Тамію, це він робив безліч разів з трупами тварин, що належали різним високопоставленим особам. А чому б і ні? Невже повернуте життя стане привілеєм нерозумних безсловесних істот?

Шедар не розумів, чи міркує він вголос, вимагає чи благає. Це вже було не важливо. Вони чудово зрозуміли один одного. Непогамована Шедарова пристрасть і бажання, а також Метеусова сумлінність і щире прагнення допомогти знетямленому від горя другові зробили свою справу. Шедар переміг. Як виявилося пізніше, він здобув піррову перемогу.

Отже, Метеус зробив першу генну операцію на людині. На Тамії. Після того було зроблено чимало таких самих, перш ніж з’ясувалося, що…

Та коли все з’ясувалося, було вже пізно.

Звичайно, обережний Метеус мав рацію.

…Шедар опам’ятався від спогадів, знову побачив оточений різьбленою кам’яною огорожею парк клініки, «Безсмертного раю» Метеуса. Шедар відвернувся од вікна і почав стежити за чіткими, граційними, вмілими рухами Тамії, яка готувала ін’єкцію перметину: вже кілька тижнів Метеус категорично відмовлявся від їжі. Тільки за допомогою уколів удавалося підтримувати вченому життя.

— Приготувати тобі щось освіжаюче? — сліпучо усміхаючись, промуркотіла Тамія.

— Не треба, дякую.

Тепер Шедарові навіть важко було собі уявити, як зникла, випарувалась безслідно глибока пристрасть! Усе перетворилось на несмачну, прісну кашку. Можливо, це сталося від того, що протягом багатьох років він робив на Тамії всілякі експерименти. Тепер він насилу міг уявити собі ту, справжню Тамію, яка так вразила його своєю вродою і шаленим коханням… Але тоді в її клітинах билося справжнє органічне життя, а не понуре штучне від безсмертного лазорію.

Застосування чудового препарату лазорію, за відкриття якого Наїал одержав від Всесвітньої ради стільки премій і нагород, з плином часу почало викликати дедалі страшніші наслідки, про котрі дослідники спочатку й не підозрювали. Вони втрапили в пастку. Чудовий, напрочуд пластичний матеріал, що приживається в живих, органічних клітинах. Однак, клітини з лазорієм не могли виробляти нічого нового, вони не були здатні на обробку нової інформації, вражень, на утворення нових комбінацій, не могли розвивати закладені в людині здібності, все тільки повторювали й повторювали.

Саме цього й побоювався Метеус. Ось чому він попервах інстинктивно відмовлявся застосовувати в дослідженнях широко розрекламований диво-засіб. Шедар хотів уникнути ризику. Він мріяв про тривалі всебічні контрольні дослідження й перевірки. Від дослідів з морськими свинками, котами й канарками навряд чи можна було чекати потрібної переконливої статистики, яка б виключала можливість негативних наслідків застосування лазорію. Ніхто не звертав уваги на те, що «воскреслі» од смерті за допомогою лазорію істоти володіють тим же набором умовних і безумовних рефлексів. Начебто клітини з додатком лазорію відтворювали одну й ту саму журливу «мелодію» інстинктів та рефлексів. Від примітивних істот ніхто нічого іншого й не чекав. Аналізи й тести підтвердили здатність після лазорієвих ін’єкцій «поновлених» клітин розмножуватися. Ну, й звичайно, тиск із боку загалу, з боку збожеволілих людей. Це зумовило трагічний хід подій.

Атож. З самісінького початку професор Метеус інстинктивно боявся лазорію. «Надто вродливою була твоя дівчина», — задумливо бубонів він, звертаючись до Шедара. Метеус зволікав і зволікав з операцією. Саме тоді Наїал роздзвонив по всьому інституту, що Метеус просто заздрить своєму першому асистентові. Насправді ж Наїал заздрив Метеусові, який відкрив формулу хромосом з лазорієм. Він відчував антипатію до молодого професора. Метеус також терпіти не міг Наїала, однак віддав належне його матеріалові — лазорію. Та в той же час Метеус вважав цей суперматеріал ще недостатньо вивченим. Професор підозрював, що ця субстанція — «сліпий титан», який може завдати страшної біди. А лазорій мовби сам пропонував людям свої послуги, він чудово прилаштовувався до органічної тканини, не порушував найскладніших процесів, які відбувалися всередині живих клітин. Здавалося, він «підкорює себе органічним елементам».

Тільки значно пізніше, після проведення величезної кількості генних операцій, з’ясувалося: все зовсім не так. Лазорій анексував, підкоряв собі живі клітини, поступово перетворюючи людину на «безсмертного лазорієвого робота».