Стівен Кінг - Текстовий процесор

Метеусу було байдуже до того, що відбувалося навколо. Він знати ні про що не хотів, аби тільки у нього були необхідні препарати й прилади, аби тільки йому ніхто не заважав працювати. Він не зносив реклами, і тим-то Моїст, як Цербер, стояв на порозі його лабораторії. Ніякі обіцянки, загрози, умовляння не могли примусити професора дати інтерв’ю журналістам, виступити по радіо чи полівізіо. Він не любив, коли його турбували, відволікали від улюбленої справи, тоді він просто несамовитів із люті. Тепер його популярність і слава зросли настільки, що йому дарували всі примхи й дивацтва, незбагненну байдужість і навіть ворожість до світу, який так гучно ним захоплювався. Звісно, Метеус не цікавився, де бере Моїст «пацієнтів» для операцій. Інститут зазнав справжнісінької облоги багатіїв, впливових, уславлених людей, які везли сюди своїх померлих або загиблих улюбленців — від пташок до котів, собак, мавп, коней та інших істот, котрі часто стають об’єктом егоїстичної любові людини. І чарівник-професор Метеус знову перетворював їх на моторних, веселих і живих. Він вводив у протоплазму їхніх клітин регенеруючі молекули лазорію, завдяки чому процес розкладу припинявся і починався зворотний процес. Штучний матеріал, «убудований» у тканину кісток, залоз, у нервові клітини, робив їх незрівнянно витривалішими і життєстійкішими. Для всіх лишалося загадкою, чому штучна субстанція, одержана із згустка енергії під лазерним опроміненням, так легко й природньо приживається, не відторгуючись органічною тканиною, однак препарат і далі застосовували. На жаль, занадто пізно з’ясувалося: дослідники поквапились — захоплені своїми шляхетними намірами, вони піддалися на ризикований азарт і забули про свою відповідальність перед наукою.

«Багатомірна» формула Метеуса якось по-своєму скеровувала процес внутріклітинного обміну речовин. За допомогою лазорію з’являлися гени-мутанти, які існували в іншому часовому вимірі, запрограмовані на дуже довге, майже безсмертне існування. Таким чином професор Метеус створив біологічний «перпетуум-мобіле» — живий мікрокосмос, який мав задані розміри, але пульсував майже до безконечності, підтримуючи життя органічної тканини.

Незабаром навколо інституту фізіології почали, мов гриби, виростати нові будинки. В інституті відкрилось багато відділень: молекулярної біології, спеціальної імунології, генної хірургії; НДІ ріс, як на дріжджах, перетворювався на місто-фортецю. Тут установили найудосконаленіші комп’ютери, розумні машини-автомати для всіляких експериментів. В інституті товпилися і метушилися неофіти «науки безсмертя», сюди почали стікатися, наче прочани, молоді вчені-фанатики. Для них інститут зробився своєрідною Меккою. На вершині ієрархії вчених мужів урочисто сидів професор Метеус, розгублено, здивовано усміхаючись, він, здавалось, не помічав істерії, що вирувала навколо нього і його відкриття. З двома парами окулярів, зсунутих на пооране зморшками чоло. сильно горблячись, професор Метеус, ніби сновида, никав по інституту, який тепер нестримно розбудовувався, перетворюючись на розкішний і зверхреспектабельний науковий центр. Тривалий час він намагався не думати про можливі наслідки ланцюгової реакції дерибонуклеїнових та нуклеїнових кислот, яку викликав лазорій. Проте, навіть усвідомивши можливі страшні наслідки свого відкриття, Метеус навряд чи зміг би зупинити лавину, викликану до життя всесильною рекламою.

Крім Метеуса, либонь тільки директор інституту Моїст та перший асистент професора Шедар могли оцінити всю геніальність і можливі наслідки винаходу професора. Однак, Моїст чекав слави і успіху, він використав винахід Метеуса з корисливою метою. Щоправда, треба віддати йому належне — Моїст був чудовим організатором.

Шедар навчався в університеті разом з Метеусом; у гуртожитку вони мешкали в одній кімнаті. Друзі чудово доповнювали один одного. Шедар швидко визнав першість Метеуса у питаннях науки, але у справах практичних Метеус підкорявся своєму приятелеві, адже майбутній професор, запрацювавшись, міг забути навіть про їжу. Шедар допомагав Метеусу і захищав його, а в інституті став йому за першого помічника й асистента. Саме невдале кохання Шедара й спричинилося до першої операції на генах медсестри, яку звали Тамія.

Звісно, Метеус не помітив, що його друг сохне від кохання до цієї молодої, вродливої жінки. Хоча вже увесь інститут глузував з першого асистента, який уклепався по самі вуха. Метеус не помічав брутальних жартів, якими доймали Шедара інші співробітники, не бачив він і того, як червонів Шедар, коли з’являлася Тамія, і як у нього починали тремтіти руки. Шедар розгублювався, усе плутав, кидав інструменти. У таких випадках Метеус гримав на свого помічника. «Що з тобою?» — докірливо вигукував він і, не чекаючи відповіді, зазвичай або працював далі, або поринав у свої роздуми.