Стівен Кінг - Текстовий процесор

— У людства інша мета, — м’яко заперечив я, сподіваючись на його доброзичливість, — і я повинен повернутися туди.

Я попрощався з ним, бо сонце вже хилилося до обрію, а я хотів вийти на свою дорогу ще завидна. Але старий схопив мене за руку й крикнув:

— Ні, тобі ще не можна йти!

Стривожений цим, я спробував вивільнитись — адже в нас не було спільних інтересів, і його гостинність почала набридати мені. Та хоч як я силкувався, осоружний старий не пускав мене, і я, не маючи борцівського досвіду, мусив скоритись і йти слідом за ним.

Правда й те, що без його допомоги я б ніколи не знайшов того місця, де продерся крізь живопліт; отож сподівався, що коли огляну все, що він так хоче мені показати, то він одведе мене туди. Я твердо постановив собі не залишатися на ніч у тому краї: він викликав у мене недовіру, так само як і його жителі, незважаючи на всю їхню зичливість. І хоч я дуже зголоднів, проте не приєднався до їхньої вечірньої трапези, що складалася з молока й фруктів. Мені подарували квіти, але я викинув їх, тільки-но вибрав мить, коли на мене ніхто не дивився.

Та ось вони почали лаштуватися на ночівлю: хто на голій землі на схилі пагорба, хто під буковими деревами, і це нагадало мені нашу свійську худобу. В червонястому призахідному світлі я поспішав за своїм непроханим провідником і, смертельно зморений, мало не зомліваючи від голоду, бурмотів:

— Ні, дайте мені життя з його борнею і перемогами, з його падіннями й ненавистю, з його глибоким сенсом і невідомою метою…

Зрештою ми підійшли до місця, де над заокругленим ровом було перекинуто інший міст і інша брама розтинала живопліт. Ця брама відрізнялася від першої: вона була напівпрозора, ніби виточена з рогу, і її стулки відхилялись усередину. Та крізь них у потьмянілому світлі надвечір’я я знову побачив точнісінько таку саму, як моя, дорогу — одноманітну, курну, з рудим шурхітливим живоплотом обабіч, скільки сягало око.

Мене якось дивно стривожив той круговид, і я втратив останні рештки самовладання. До нас наближався чоловік: як видно, він повертався на ніч до пагорбів; через плече в нього була перекинута коса, в руці він ніс щось, ніби бідон. І я забув про долі людства, забув про дорогу, що лежала перед очима, — я кинувся на нього, вирвав у нього з руки той бідон і став пити.

То було всього-на-всього пиво, але я був у такому стані, що вмить сп’янів. Мов уві сні я побачив, як той старий зачиняє переді мною браму, і почув його слова:

— А тут ваша дорога закінчується, і крізь цю браму людство — все, яке ще лишилося, — увійде до нас.

І хоч я вже поринав у забуття, мої чуття на якусь мить неначе загострились, і я ввібрав у себе й чарівну солов’їну трель, і пахощі невидимого сіна, й ясні зорі, що з’явилися на потемнілому небі. Чоловік, у якого я відняв пиво, підхопив мене й почав обережно опускати на землю, і я побачив, що то мій брат.

З англійської переклала Ольга ВАСИЛЬЄВА

— Що він робить? — тихо спитав Шедар.

Палець, яким він ткнув у бік щільно причинених дверей палати професора Метеуса, був схожий на скарлючений сучок старезного тисячолітнього дерева. При цьому він утягнув голову в плечі і ще дужче зсутулився. Вони з медсестрою стояли в просторій, розкішно умебльованій приймальні ізолятора.

— Нічого. Лежить на ліжку. Дивиться на стелю, — так само тихо відповіла медсестра, яку він давно навіть подумки не називав Тамією.

Ця молода, вродлива жінка звичним рухом поправила пасмо золотавого волосся, що вибилося з-під сніжно-білої хустинки. І сьогодні її усмішка була сповнена тої самої чуттєвої потаємності, яка бентежила його шістдесят п’ять років тому. Все було без змін: і кирпатий ніс із тремтливими ніздрями, пухкі червоні дівочі губи, бездоганно білі, наче порцелянові, зуби. Ці шістдесят п’ять років не лишили на обличчі Тамії жодної зморщечки, а вона ж була перша, кого професор Метеус прооперував після нещасного випадку в лабораторії.

Шедар зітхнув і крізь зеленкувато-золоту прозору фіранку виглянув у парк: в очі йому впав добре доглянутий газон. Кількість будинків, що колись належали скромному науково-дослідному інституту фізіології та його клініці, за останні піввіку потроїлася, і нині тут створилося велике лікарняне містечко. Парк тепер належав «Безсмертному раю», він був сповнений галасу, руху, життя. Вчений хотів одвернутися, але щось його втримало, якийсь потяг до самокатування. І він дивився на забави дітлахів у парку, таких гарних і веселих, на собачат, які гавкали й гасали між клумбами, на котів, що дерлися на дерева, на поні, що гарцювали по доріжках. Помітив мавпочку, яка стрибала з дерева на дерево. Широкими білими доріжками парку прогулювались жінки і чоловіки. Край величезної квіткової клумби відома співачка Мілітта Сенс у блакитному шовковому розкішному халаті рвала жовті тюльпани. Рухи її були сповнені нарочитої вишуканості і показної пластики, наче вона розкланювалась перед глядачами. До того ж вона Іще й наспівувала собі щось під ніс. Гм. «Бриніла трелями». Її сріблястий голосок Пробився крізь жалюзі й долинув до Шедара. Вчений затулив рукою очі, йому стало страшенно соромно, так соромно, що він ледь стримав ридання. Зараз заболить серце, шлунок… Шедар витяг з кишені жилета таблетку, проковтнув її. Знову втупився у вікно, але вже нічого не бачив. Він поринув у спогади, у безодню минулого.