Стівен Кінг - Текстовий процесор

Хтось хотів сфотографувати юнака, але той непомітно зник. Навіть казали, що то чарівник, який прийшов зробити добро.

А згодом цей же юнак з’явився в оселі дідуся, який жив самотою, без рідні.

Дідусь увесь вік працював. Молодим заощадив дещицю грошей, та інфляція все знецінила. Тепер надголодь доживав віку і не знав навіть, чи матиме завтра шматок хліба.

— Все життя я мріяв про подорож. Та ба, марні мрії! — зітхав старий.

І саме тоді з’явився юнак:

— Добридень! Ось вам квитки, подорожуйте. І квитанції, що місця в готелях замовлено й оплачено. А це гроші на витрати. Бажаю приємної подорожі!

— Годі тобі кепкувати! Хіба ж незнайомій людині таке дарують?

— Як хочете, але замовлення вже не скасуєш. Самі поміркуйте: весь вік ви чесно працювали, то невже не заслужили такої дрібниці!

Старий розчулився мало не до сліз:

— Коли так, то я справді скористаюся з твоєї доброти. Ні, мабуть, це сон! Тепер я хоч помру спокійно, не жалкуватиму, що чогось не встиг. Та ти ж справжній чародій, хлопче!

— Годі вам! Я звичайнісінька людина. І зробив тільки те, що мав зробити. Тож приємної подорожі!

І перш ніж старий знову почав дякувати, юнак нишком вислизнув за двері.

Потім юнак з’являвся то тут, то там. Приносив гроші в оселі, де хтось загинув від нещасливого випадку. Бо коли винуватця не могли знайти, щоб притягти до суду, родина потерпілого опинялась в неабиякій скруті.

Якось він навіть відкупив у іноземця мистецький твір, що його той намірявся вивезти за океан, повернув до музею і так само непомітно зник. А то дав грошей на відбудову стародавньої споруди, яка от-от мала розвалитися. Вділяв тихцем грошей на дитячі садки та притулки для бідних, що їх мали зачиняти через нестачу коштів. І таких прикладів назбирувалося чимало.

Люди, яких провідував юнак, щиро дякували йому й гадали, з якої ж він родини. Певно, багатійський синок. А то й…

Та ніхто нічого до пуття не знав, хоч усі згоджувалися, що то добра людина. Ще б пак, не розтринькує гроші на власні примхи, а роздає людям. Тільки б тих грошей надовго вистачило.

Проте скільки ж їх може бути, тих грошей? Прийшов кінець і юнаковій доброчинності. Перший, хто помітив це, був його керівник, начальник податкового управління. Він викликав юнака до себе й суворо запитав:

— Слухай-но, хлопче! Я мав тебе за чесну людину, тому й довірив тобі державні гроші. А ти мене підвів. Від твоєї розтрати я мало не зомлів. Як це сталося? На що ти пустив гроші?

Одним словом…

І юнак чесно про все розповів. Начальник страшенно обурився, він загорлав:

— Негіднику! Люди сплачують податки, бо вірять уряду! То як же можна витрачати державні гроші на якісь дурні забаганки!..

— Хіба я вчинив кепсько?

— А то ні? Ти просто з глузду з’їхав!

— То виходить, що я божевільний, а уряд і державні службовці сповна розуму?

Та начальник управління і не думав потурати юнакові. Треба було якось зам’яти цей скандальний випадок, бо урядовці не люблять вдаватися до суду. Тож, хоч-не-хоч, довелося оголосити юнака душевнохворим і відправити до божевільні.

З японської переклав Ігор ДУБИНСЬКИЙ

Ходомір показував, що мені двадцять п’ять років, отож чи чувана була річ так рано сходити з дистанції, але я почував себе таким стомленим, що сів на один з придорожніх каменів, які позначали кожну пройдену милю. Інші люди випереджали мене; вони кепкували з мене, проходячи далі, та мені було байдуже до того, і навіть коли міс Еліз Дімблбі, велика діячка на ниві освіти, промчала повз мене, закликаючи до стійкості, я тільки доторкнувся до капелюха й посміхнувся.

Спершу я подумав: може, зі мною сталося те саме, що й з моїм братом, якого мені довелося покинути при дорозі, за поворотом, що його я поминув рік чи два тому. Він збився з дихання, надто завзято співаючи на ходу, й дочасу знесилів, необачно поспішаючи на допомогу всім і кожному. Та я поводився в дорозі більш розважливо, не надсаджувався даремно, хоч мене часом і гнітила монотонна одноманітність шляху — все та сама курява під ногами, все той самий рудий шурхітливий живопліт обабіч, скільки я себе пам’ятав.