Стівен Кінг - Текстовий процесор

І я встиг уже залишити дещо на тій дорозі, та й узагалі вся вона була всіяна речами, що їх рано чи пізно покидав кожен з нас. Біляста курява осідала на них, і вони вже мало чим різнилися від придорожнього каміння. Всі мої м’язи так нили від утоми, що я не міг нести далі навіть тих речей, які ще були при мені. Я зсунувся з каменя на узбіччя дороги й лежав крижем; обличчя моє було звернене до обпаленого сонцем живоплоту, і я молився, щоб мені було даровано спокій і забуття.

Легенький вітерець привів мене до тями. Здавалося, він ішов від живоплоту, і коли я трохи розплющив очі, там крізь плетиво гілок і рудого листя пробивалося слабке світло. Живопліт у цьому місці був начебто не такий густий, як скрізь. Хоч який я був виснажений і занепалий духом, мене пойняло бажання продратися крізь живопліт і подивитися, що там по той бік. Поблизу не було ні душі, інакше я б просто не наважився на це. Адже ми, люди дороги, поводилися між собою так, ніби його, того боку, зовсім немає.

Я піддався спокусі, заспокоївши себе тим, що за хвилину повернуся на дорогу. Колючки дряпали мені обличчя, але я затулився руками, мов щитом, і вперто сунув уперед. І все-таки десь на півдорозі мені захотілося відступитись, бо з мене поздирало всі речі, які я мав із собою, а одяг пошматувало об гілля. Але я так застряв, що повернути назад не було вже ніякої змоги, отож довелося наосліп продиратися далі вперед, ризикуючи от-от знесиліти й загинути в тій непрохідній хащі.

Раптом навколо моєї голови зімкнулася холодна вода, і мені здалося, що я цілу вічність поринаю на дно. Продершись крізь живопліт, я впав у глибоку водойму. А коли зрештою виплив на поверхню, волаючи про допомогу, то почув на протилежному березі сміх. Хтось сказав: «Ось і ще один!» Потім мене витягли з води, і я, важко сапаючи, лежав на сухій землі.

Та навіть і тоді, коли я протер очі, мене не залишало якесь дивне запаморочення. Ніколи раніше не бачив я такого простору, такої трави й такого ясного сонячного світла. Блакить неба тут, здавалося, не мала меж, а під нею хвилястими пагорбами здіймалася земля. Оголені вершини пагорбів скидалися на підпори неба, на схилах між ними росли букові гаї, в долинах зеленіли луки й виблискували прозорі озера. В усьому тому вчувалася постійна присутність людини, і можна було б назвати його величезним парком чи садом, якби ці слова не мали деякого відтінку чогось обмеженого й звичного.

Трохи віддихавшись, я звернувся до свого рятівника:

— Куди веде ця місцевість?

— Хвалити бога, нікуди! — відповів він і засміявся. То був чоловік років п’ятдесяти чи шістдесяти — якраз такий вік на нашій дорозі викликає недовіру, — та в його поводженні не відчувалося старечої метушливості, а голос він мав такий, ніби йому було вісімнадцять.

— Але кудись же вона має вести! — вигукнув я, такий здивований його відповіддю, що навіть забув подякувати за порятунок.

— Він хоче знати, куди веде ця місцевість! — гукнув старий до людей, які стояли віддалік на схилі пагорба, і вони й собі засміялися, махаючи йому капелюхами.

Тоді я помітив, що водойма, в яку я впав, була ровом, що заокруглювався праворуч і ліворуч, і живопліт тягся понад ним ген в обидва боки. Тут, над ровом, живопліт був зелений, у прозорій воді виднілося коріння кущів, серед нього плавала риба, а над самою водою спліталися гілки ломиноса й шипшини. Але то була огорожа, бар’єр, і в ту ж мить мені перестали тішити око й трава, й небо, й дерева, й щасливі чоловіки та жінки: я зрозумів, що це не що інше, як в’язниця, — хай гарна, простора, але в’язниця.

Ми рушили стежкою, що йшла через луки, майже паралельно до рову з живоплотом. Іти мені було важко — адже я завжди звик поспішати, щоб випередити інших, а який був сенс випереджати когось на стежці, що нікуди не вела! Відтоді як ми розлучилися з братом, я ні з ким не ходив у парі, не надбав на дорозі жодного супутника.

Мого рятівника видимо потішило, коли я зненацька спинився й безутішно промовив:

— Та це ж просто жахливо! Тут неможливо рухатися, посуватись уперед. А ми, люди дороги…

— Так. Я знаю.

— Я хотів сказати, ми завжди простуємо вперед.

— Я знаю.

— Ми постійно вчимося, вдосконалюємося, розвиваємось. Навіть за своє недовге життя я став свідком чималого поступу в багатьох галузях. Ось приміром…

Я дістав свій ходомір, та на ньому значилося рівно двадцять п’ять — ані на поділку більше.

— О, він зупинився! А я хотів вам показати. Цей прилад мав зафіксувати час нашого спілкування. Але він показує чомусь, що мені рівно двадцять п’ять.