Стівен Кінг - Текстовий процесор

— У вас тут сьогодні робота? — Старий з бензоколонки, що належала невеличкому ресторану, спохмурнів, побачивши нас.

— Та ні, трохи далі! Можна заправитися?

Старий, певно, впізнавши, що ми з Міністерства життєзабезпечення, більше не озивався.

— Дякуємо!

Старий тільки дивився нам услід і кліпав очима.

— Нам, здається, сюди, — мовив напарник. Я дістав з-за щитка картку й подивився написане.

— Ще трохи — і ліворуч.

Машина в’їхала у вузенький завулок.

— Зупинимося тут. Ніби оте подвір’я з клумбою.

Ми вийшли з машини, проминули клумбу з купками яскравих квітів і попрямували до ганку. Подзвонили.

Двері відчинила засмагла жінка, певно, господиня, і запросила всередину.

— Тут живе панночка Аліса?

— Так. Але, перепрошую, з ким маю честь розмовляти?

Я відгорнув лівою рукою вилогу піджака й показав значок Міністерства життєзабезпечення.

— Ох, ангели смерті!..

Жінка зблідла й заточилася. Колега звично підхопив її, дав зміцнюючу таблетку. Тримаючись за стовпець на ганку, жінка тремтячим голосом вигукнула:

— Як, мою Алісу! Мою красуню Алісу, яку я так берегла?..

Я відповів:

— Співчуваємо, але нічим зарадити не можемо.

— Краще мене замість неї! Благаю!

— Не ви одні про таке просите, але якщо зважати, то цьому кінця не буде. А це підірве підвалини нашого суспільства. То де ж панночка Аліса?

— Пішла до лісу по малину. Прошу, дайте хоч рідним попрощатися з нею.

— На жаль, не можемо, бо це й для неї важко, та й для родичів зайві переживання.

Жінка скрушно втерла сльози:

— Невже неодмінно скорятися такому закону? Це ж жахливо!..

— Ви ставите мене в незручне становище. Невже самі не розумієте? В нашому суспільстві люди живуть спокійно, привільно, в достатку. Можна майже не працювати, а мати що заманеться. Кожен може робити те, що йому до вподоби: читати, займатися садівництвом, музикою. Ви звикли до такого життя, тому, певно, й забули, як важко воно дісталося. Адже зараз і гадки нема про злочини, люди не знають хвороб. Тож єдине — коритися загальному законові, щоб суспільство існувало й далі.

— Але ж Аліса…

— Що ж буде, коли порушувати закони з власної примхи? Як і колись, збільшиться населення. І незчуєтесь, як назводиться багатоповерхових будинків. З вікон лунатиме вереск докучливих немовлят, по площах тинятимуться ватаги шибеників, яким забракне шкіл. На дорогах — нескінченні аварії. Та якби зараз так було, то чи й досягла б ваша Аліса свого віку! А боротьбу за життя годі припиняти навіть на хвильку, вона доводить людей до нервових захворювань, божевілля, самогубств! Навіть повітря забруднене! Та й… люди стають на один копил, збираються в юрби, слухають гучну вульгарну музику, що збуджує їх. А закінчується все одним — війною!

Я випалив одним духом те, що повторював вже, мабуть, не одну сотню разів. © http://kompas.co.ua

— Так, але ж…

— Дехто воліє війну, що перетворює на руїну надбання культури. Але більшості людей війна огидна. Я от її ненавиджу. Тож суспільний тягар треба розподілити справедливо. У Міністерстві життєзабезпечення обчислювальна машина щодня вибирає певну кількість карток. Куди вже справедливіше! Тут уже не закинеш про знайомства абощо. Не має бути різниці між старим і малим. Право народитися і обов’язок померти має розподілятися порівну, між усіма.

— Але ж…

Я не бажав сперечатися далі: закон для всіх один і всі мають йому коритися.

Неподалік почувся дівочий спів.

— Це Аліса?

Жінка знесилено похилила голову.

— Зберігайте спокій! Ми все зробимо так, щоб не привертати уваги. Це й для неї буде легше.

Я сховався за стовпчиком на ганку, витяг з кишені невеличкий променевий пістолет, пересунув запобіжник. Потім узяв на мушку власницю дзвінкого голосу й кошика з малиною. Відігнав комаху, що дзижчала біля вуха, і натиснув спусковий гачок.

Пісня урвалася. А там, де щойно співала дівчина, в повітря здійнялася хмарка диму. Легенький вітерець відніс її до клумби й там вона розтала. Ми повернулися до машини. Коли виїхали на шосе, мій напарник спитав:

— Куди далі?

Я витяг з кишені наступну картку.

— Під’їдь до річки!

— Як хочеш… Перепочинемо?

Я показав йому картку: на ній значилося моє ім’я. Тоді витяг з кишені решту карток, променевий пістолет і простягнув колезі:

— Доведеться тобі сидіти за кермом і по обіді.

— А чого квапитися? Це можна відкласти насамкінець.

Та я відповів, водночас закарбовуючи в пам’яті мирний, тихий краєвид: