Сергій Григор'єв - Третій варіант

Іду й бачу: на дитячому майданчику здоровезний чолов’яга в піску грається.

Мої сторожі благоговійно залопотіли:

— Рісмарк Аль-Бульк! Найбільший благодійник планети!

— Холодильник!

Підходжу ближче. Дивлюся, а цей м’язистий велет сумлінно накладає совочком пісочок у формочки, потім перекидає їх. А сам белькоче:

— Еники-беники, їли вареники…

Я й запитав:

— Ти знаєш, що таке вареники?

Він позирнув на мене бездумними очима вгодованого малюка віком до одного року. Нараз достославний рісмарк Холодильник кумедно зморщив лоба, радісно пустив бульбашки і поважно відповів:

— Ам-ам!

Отже, не деградував до повного і незворотного здичавіння.

Невдовзі я вже лагідно й мило просторікував з благодійником, як з малою дитиною. Коли набридло, сказав йому:

— Топ-топ!

— Топ-топ? — здивувався він.

— Щоб — «бай-бай»!

— Не хоцю бай-бай! — заскиглив і на очі навернулися сльози.

— Ну, тоді «топ-топ», щоб вдома «буль-буль», — мудро порадив я.

— Буль-буль! — збагнув він і побіг додому…

Та повернуся до розповіді.

Четвертого дня мене вдруге викликали на допит до вже відомої компанії. Був там і Азимут — солодко спав у кутку, згорнувшись клубочком.

— Капітане, ми дізналися!

— Вітаю вас!

І знову захоплено:

— Це неймовірно! Азимут відкрив таємницю!

— Яку? — запитав я.

— Не здогадаєшся! Бо порівняно з цим юнаком ти темний неук! Знання приходить уві сні! А ми, бідолахи, оволодівали ними буквально без спочинку! Вирішено: запроваджуємо всепланетну, всероботну тиху добу.

— У чому ж річ?

— Але ж спати — значить відключитися. По черзі повідключаємо один одного. А хто ж вимкне останнього?

— Якщо не заперечуєте — я!

— Капітане! Ти — найбільший після холодильника благодійник планети!

Невдовзі на планеті тихо стало, як на цвинтарі. То була стихія, що нищила могутню цивілізацію лиховісної й підступної Тортуги Всесвіту. А мені випала почесна місія висмикнути останню виделку з розетки. Встромити її назад уже не було кому…

Капітан Небреха схвильовано потягся до люльки і небавом продовжив:

— Зрозуміло, про цей хитромудрий і благородний вчинок дізналися численні в’язні. Магістр Філ-Фак горлав про мене з усіх ретрансляторів. Мене вітали мислячі стовбурини з Дифузної туманності і вшановували розумні мурашки з Глобул. Усі запевняли: слава моя пошириться від Лебедя до Плеяд, від Малого до Великого Воза, від Гончих Псів до обох Магелланових Хмар…

— А що ж сталося з самими піратами — одурілими й здичавілими? — запитав я. — Адже, вимкнувши всю їхню обслугу, ви прирекли роботів на неминучу загибель!

— Нічого з ними не станеться, — долинув спокійний голос Небрехи. — Вони правильно зробили, коли почали приваблювати мислячих істот сигналом SOS. Інакше б зовсім здичавіли. А так прибув я і залучив їх до свідомої праці.

— Як? Ви й словом про це не обмовилися!

— Бо ви не дослухали. Коли всі порозліталися, я навчив Аль-Булька висікати з кременя вогонь і розкладати багаття. А ще я навчив його самотужки майструвати нескладне печерне начиння — кам’яні миски, ножі й сокири… Далі справу довершить еволюція. У науки довгі руки! Колись нащадки Аль-Булька мені ще дякуватимуть!..

Того ранку, перш ніж відбути, Джонатан Бьорк затримався в своїй конторі при Чікагській галереї, щоб ознайомитися з новими надходженнями розвідки часу з Колорадської печери й начитати кілька листів на диктофон. Попахкуючи цигаркою, чекав, доки апарат видасть виправлені копії, пробіг їх очима, поставив підпис і передав секретареві, аби той відправив за призначенням. Відтак попрямував до станції міжміських експресів. Тут він подав контролерові сертифікат стерильності й дозвіл на вільне пересування, а також залишив відбитки пальців на пластиковому диску. Ці процедури викликали роздратування. Як і всі раціональні люди свого часу, він визнавав контроль за зростанням населення, переміщенням окремих осіб тощо, проте все це його гнівало. Надто багато інших епох та цивілізацій побачив, тож важко було коритися всіляким перевіркам та обмеженням.

Поки експрес, що перетинав кільцеві дороги середнім швидкісним рівнем, мчав до проміжної станції в Цицеро, щоб зробити звідти двадцятихвилинний ривок до Сент-Луїса, Бьорк розслабився й під впливом прискорення втиснувся в глибоке крісло. Від проблеми, що непокоїла його зранку — непокоїла кожного ранку, кожного дня та вечора ось уже протягом кількох місяців, — уже не можна було відбутися. Тепер, після всіх клопотів, він повинен, нарешті, глянути правді в очі. З виразом гіркоти на обличчі й душевною відразою до самого себе за брак розумової дисципліни Бьорк зітхнув, закинув руки за велику, майже квадратну голову і, втупившись невидющим поглядом у заокруглену стелю кабіни, знову розпочав напружений внутрішній діалог.